Парубки стали шептати молитви і пішли до дністровського каналу вмиватися. І Юзьо пішов слідом за другими. Перейшов високу греблю, перейшов стежку між кущами і, придержуючись верболози, спускав до води. Каналом плила спокійна і така чиста вода, що всі каміньчики, всі рибки полічиш, і жовтий пісок видно. Тут був брід. Юзьо здіймив шапку, стягнув чоботи і поліз в ріку. Холодна водиця отверезила його і прогнала сонність. Парубок подав йому кусок полотна витерти лице.
— Не затягай Юзуню чобіт, бо буде в день горячо... босому ліпше.
За той час розпалили вогонь.
Михасеве сіно було вже в копицях. Треба було його за погоди стягнути в купу і зложити в стирту. Цікаве то стягання копиць і Юзьо мав тепер тої штуки навчитися.
Позапрягали коней по парі до передньої штель-ваги від плуга. За її середнє колісце привязаний був довгий мотуз серединою. На одному кінці була деревлянна ключка, на другім мотуз звязаний в кульку. Такою парою коней підїздилося під копицю сіна. Обома кінцями мотуза обвязувалося сподом копицю. Деревлянна ключка захоплювала за кульку.
Відтак погонич драпався на копицю і підганяв коней. Коні рушивши раз копицю, тягнули її аж до того місця, де мала станути стирта. Ціла штука в тому, щоби копицю перевязати в добрім місці, бо інакше коні стягнули б мотузом половину копиці з верху, решта оставалася, і той вершок розтрясався. Таке сіно треба було відтак привезти возом. Але така робота можлива лиш на рівних наддністрянських левадах, і то лиш там, де нема ані купінок, ані кре-товиння.
Юзеві така робота подобалася. Заложили мотуз і їдеш як птах, легонько, пливеш, мов по воді гуска. Лише вертати пішки босому по скошенім бадиллі ніяково, бо в ноги коле. Та годі інакше; в чоботях того би не було, але знов обутому годі видряпатися на копицю.
При такій роботі Юзьо й не стямився, як сонце вийшло високо і стало таки добре припікати. Наймит вивіз на коні обід. Для Юзя зладила Міхаліна обід окремо. Пообідавши, знов до роботи. Копиць таких настягали вже чимало. Стали складати в стирту після розміру, який подав Сеньо.
Робота трівала два дні. Юзьо за той час, розуміється, не був вдома, не видів ні тата ні мами. На дворі було йому добре спати; в полуднє збирали наймити сухе бадилля і ріща над водою, аби було чим під ніч запалити. Що вечера роказував хтось якусь цікаву казку, аж любо було слухати, хоч й страшно.
Сидиш собі й слухаєш...
Зараз другої ночі прийшов жданий та непрошений гість! Зявився вовк. Коні стали страшенно форкати і збилися в купу. Сторожний наймит побудив других і став показувати на дві блищачі точки, що рушалися попід верболозовий ліс.
— Що то таке? — питає Юзьо прокинувшись.
— Нічого... он, диви, за каменем йому вечеря, за морем обід... то вовк. Та не бійся! він до вогню не прийде.
Юзьові стало лячно. Поглянув у той бік і не видів нічого більше кромі двох блищачих очей. Коні стали наближатись до вогню. Один наймит запалив віхоть соломи і вимахуючи ним у повітрі кричав з усієї сили "тю-гу!" Але вовк нічого собі з того не робив, посидів на місці трохи, начеб хотів показати, що небоїться, відтак пішов у верболози.
— А може то вовкулака? — питає Юзьо.
— Але во! тут про вувкулаків не чути...
Другого дня Сеньо наганяв до роботи! Розглядався по небі і крутив головою. Над вечером взялась така хмара комарів, що лізли до очей, до носа, до рота. Коні обганялися що-мога хвостами, ногами, вимахували головами, обтиралися один об другого, але не здужали обігнати хмари кровопійців, що саме сідали там, де не можна було нічим обігнатися. Коні дуже непокоїлися. Треба було припинити роботу скорше, як звичайно. Наймити наклали сіна в довгу лаву, на верху поклали гнилого лепіху і запалили. Не було з того поломіни лише страшенний білий, як облаки дим. Дим не йшов у гору, а стелився низом. Під той дим підійшли зараз коні. Вони скубали траву та держали голови при землі і так могли дихати, хоч стояли цілі в димі. Таким способом були безпечні БІД комарів. Юзьо сидів теж при тій ватрі, бо і його комарі страх скусали. Наймити за той час складали сіно в стирту.
Сеньо заповідав на завтра дощ. Але небо якось на дощ не показувало. Рано зійшло ясне сонце, як все, і небо було чисте, ні одної хмарки... Йно що коло полудня показались де-де на небі хмарні облаки. Вони зліталися в одно місце, мов гайвороння на жир, відтак розходилися, більшали, заслоняючи собою синє небо. Сонце сховалося за облаки і счинився вітер. То була лиш передна сторожа тої великої синьої хмари, що висунулась від півночі і щораз більше залягала небо чорною поволокою. Це були вістуни бурі. Ту чорну хмару гнав сильний вітер. Хмара показувалась берегами багряною, сонце кілька разів виглянуло зза облаків і освітило її.
— Хлопці! звивайтесь, бо вся наша робота пропала! — кричав Сеньо стоячи на високій стирті з вилами в руці, мов той мітичний Трітон.— Завершувати, решту лишити... Крути перевесла!..
Два наймити крутили вправно довгі перевесла з сіна. Робота аж миготіла в руках, так кожне спішилося. Навіть Юзьо вхопив граблі і став заграбувати розтрясене сіно. Заки хмара дійшла до половини неба, стирта була завершена і подротована на всі боки міцними перевеслами. В повітрі клекотіло, мов у великім кітлі, показувалися рясні лискав-ки, зірвався страшенний вихор. Сеньо перебіг іще раз вздовж стирти і став швидко спускатись на землю. А сонце, начеб кепкувало собі з цілого світа, бо скільки разів показалося зза хмари, то жарило страшенно, начеб хотіло сказати: "Не бійтеся люди, я не позволю вас заморозити північному вітрові..." А той вітер насівся на землю цілою силою. В його подуві немов чути було грізний голос: "Ви тішитеся своєю роботою, що її покінчили заки я прийшов зза моря? Отож я вам покажу, що даремна ваша втіха, бо я все розмету, розвію світами!" І виючи кинувся на сіно, хопив за одну незложе-ну ще копицю, здер з неї вершок, закрутив ним млинця і покинув. Відтак став рвати сіно цілими оберемками, а розкинувши ним далеко, знов вернувся до вершка і покотив його поперед себе до Дністра. Відтак кинувся на другу копицю, але вона пригорнулась до стирти, як дитина до матери...