Тільки матроси були спокійні.
— Мчить до нас "скажений адмірал".
— Перший раз за все плавання.
— Чого це він надумав провідати нас?
— Мабуть, хоче з святом привітати та похристосуватись.
— Може, настрій перед боєм підняти?
Офіцери і команда вистроїлись у фронт, очі всіх були спрямовані в бік катера.
Яке ж було обурення адмірала, коли, наблизившись до броненосця, він дізнався, що йому доведеться попасти до нас на палубу не зовсім звичайним шляхом. Це було для нього образою. Він піднявся на весь свій велетенський зріст на кормі катера, що зупиницся, і, потрясаючи кулаками, закричав:
— Що за гидота! Що за розпуста така! Це не корабель, а будинок розпусти! Негайно поставити трап!
Рожественський попрямував до броненосця "Ослябя", бажаючи, очевидно, відвідати хворого адмірала Фелькерзама.
Команда наша і не підозрювала, що про вчорашній бунт на "Орле" все стало відомо командуючому ескадрою. Винен у цьому був вахтовий начальник. Він написав командирові такий рапорт, що його ніяк не можна було зам'яти, не давши йому законного ходу.
На "Орле" зчинилася метушня. Закипіла робота по спусканню правого трапа. Для цього поставили матросів більше, ніж треба було. Крім старшого офіцера, тут же був командир судна, який весь час підганяв:
— Скоріш, скоріш!
Не встигли покінчити з одною справою, як з "Осляби" передали сигналом новий наказ Рожественського: "Поставити і лівий трап".
Цей останній лежав на лівому зрізі і, як на гріх, був засипаний вугіллям. Не було ніякої змоги швидко звільнити його з-під товстого шару вугілля. Начальство заметушилось, кидаючись від борту до борту.
Вдалося поставити тільки один правий трап. Знову з'явився Рожественський. Майже весь екіпаж вистроївся у фронт на верхній палубі. Мовчки піднявся на неї адмірал і, не привітавшись, як це звичайно буває, з командою, зупинився, ніби в тяжкій задумі. Величезна фігура його, на цілу голову підносячись над іншими, трохи сутулилась. Належність до почту його величності, чин віце-адмірала, звання генерал-ад'ютанта, становище командуючого ескадрою — все це разом відділяло його від нас, як божество. Його обличчя з круглою, коротко підстриженою бородою було гнівне й похмуре, як розверзнуте море в негоду. За своєю постійною звичкою адмірал рухав щелепами, наче щось розжовуючи, і повільно ковзав пронизливим поглядом по рядах матросів, наче розшукуючи серед них винуватих. Все на кораблі завмерло. Люди, здавалось, затаїли подих. Ця мовчазна сцена тривала з хвилину або дві. Нарешті тиша вибухла громовим ричанням:
— Зрадники! Мерзотники! Бунтувати надумали! Построїтись по відділеннях! Унтер-офіцери — окремо!
Почувся тупіт численних ніг. Скільки разів нам доводилось виконувати таку просту команду. А на цей раз ми плутались і шарахались з боку в бік, ніби ошаліла череда перед хижим звіром.
Ми ще раніше чули, що в адмірала нібито хворі нирки. Тому найменше роздратовання робило його шаленим. Можливо, з ним справді було так. В усякому разі, тепер він справляв на нас враження ненормальної людини. Він тупав правою ногою, розмахував руками, вигукував лайки, які не кожен матрос може вимовити, називав броненосець і команду найгидкішими іменами. Кам'яними брилами, з гуркотом, падали його слова:
— Я не потерплю зради! Ганебний корабель! Я розстріляю його всією ескадрою, потоплю його на місці!..
Ми вірили в його могутність. Наше життя було в його руках. Він викликав у нас панічний страх. Адмірал поставив вимогу:
— Дайте мені призвідників! Де вони, ці розбійники? Подати мені їх сюди!
Офіцери забігали по фронту. Вони самі не знали, хто призвідник, а заздалегідь такого списку не склали. Довелось хапати кого попало: або кого-небудь з штрафних, або такого матроса, чия фізіономія їм не подобалась.
Суднового теслю Лебедєва, що випадково потрапив під руку, першого висмикнули з строю. Адмірал накинувся на нього, як на мішень своєї несамовитої люті, розбив йому обличчя і, ніби злякавшись своєї невитриманості, коли побачив кров, наказав йому:
— Ставай, мерзотнику, на своє місце!
Лебедев став струнко і був задоволений, що замість суду і смертної кари, яка йому загрожувала, відбувся тільки втратою чотирьох передніх зубів, вибитих адміральським кулаком.
Офіцери продовжували, не розбираючись, хапати матросів і виводити їх з рядів на середину палуби, як на лобне місце. Це був найкритичні-шнй момент: думка, заморожуючи серце, забігала вперед — розстріляють чи повісять.
Почалась трагікомедія.
Адмірал замовк, наче вирішив заспокоїтись, перш ніж приступити до допиту винуватців. Тільки груди його бурхливо здіймались. Довгим допитливим поглядом він дивився то в одне, то в друге обличчя. Потім заскреготів зубами так голосно, ніби вони були у нього залізні. І раптом знову, прорвавшись, несамовито загорлав на винних матросів:
— Ось вони, зрадники землі руської! Жодного людського обличчя! У всіх арештантські морди! За скільки продали Росію? Я питаю: за скільки продали батьківщину японцям?
Вісім чоловік стояли виструнчившись, витріщаючи безтямні очі на грізного адмірала. У них тремтіли коліна, а обличчя їхні були такі бліді, наче притрушені борошняним пилом. Це були німі манекени.
Адмірал швидко повернувся перед усією командою і широким оперним жестом правої руки показав на арештованих:
— Погляньте, погляньте на цих зрадників! Вони продали японцям нашу батьківщину за золото!
Потім зігнувся, увібрав голову в плечі і, тикаючи пальцем в бік винуватців, заговорив голосом, зниженим майже до шепоту, до клекочучої вібрації:
— Бачу, бачу... Он як відстовбурчились кишенії Японським золотом набили! Дивіться, всі дивіться на їхні кишені! Вони зараз лопнуть від золота! Ага! От куди попали ворожі гроші!
Адмірал то наближався до винуватців, то відходив від них, весь час кривлячись, пересипаючи слова матірщиною. Обличчя його ставало чавунно-чорним, очі витріщались, ніби був йому тісний накрохмалений комір сорочки. Він біснувався, як одержимий. І вся ця лайка, вся його поведінка, всі дурні слова були такі безглузді, ніби він грав перед публікою роль блазня, що лише на деякий час надів блискучий мундир. Нарешті вибрав одного з восьми чоловік, худого, з обличчям, подзьобаним віспою, і загорлав: