"Христос воскрес із мертвих!" — пролунало нарешті з уст священика.
Підхопивши цей вигук, дружно гримнув хор півчих, а за ним півголо-сом почали підтягати й інші матроси. Баси, перекочуючись, могутньо потрясали повітря, а чийсь високий і пристрасний тенор, виділяючись із загального гудіння, трепетно злітав над головами людей, ніби прагнув, стомлений цим царством заліза і смерті, вирватись на безмежний простір моря. Команда заворушилась. Сотні рук замелькали в повітрі
На хвилину і я, невіруючий, як і інші, піддався загальному гіпнозові, красивій омані. Чимсь далеким і рідним війнуло на мене. Колись я зустрічав це свято у своєму селі в колі близьких і дорогих серцю людей, і спогади про це розцвіли в моїй душі. Але з того часу минуло багато років; багато нових вражень, що бентежили мозок, відклалося в моїй свідомості. Я звик задавати питання самому собі. Що за безглуздя чинять над нами? Ми зустрічаємо свято, прозване святом всепрощення і любові, готуючись до бою. Під нами, в глибині броненосця, в бомбових погребах лежить п'ятсот тонн пороху і смертоносних снарядів, призначених для знищення людей, яких ми ніколи не бачили в лице.
— Треба провітритись,— запропонував я своєму приятелеві Василю.
— Ходімо,— зразу ж погодився він.
Ми проштовхались крізь натовп і вийшли на правий зріз.
Ніч була тиха, тепла, насичена ароматом прибережних вод. Під безхмарним небом, що розливало тремтячі струмені зірок, про щось мріяв мільйоннолітній океан. На горах де-не-де було видно вогнища. Щоб не видати ворогові місця стоянки нашої ескадри, всі вогні на ній були замасковані. Неясно чорніли в темряві контури кораблів. Тільки зрідка, коли поблизу помічали човен тубільця або що-небудь підозріле, падав на воду яскравий промінь прожектора, але через хвилину-другу він раптово зникав, і тоді знову залягала пітьма.
На правому зрізі стояли матроси.
Один машиніст мріяв уголос:
— Аби тільки кінчити службу, а там найду собі діло.
— Яке? — спитали його.
— До Москви поїду. Там на заводі маю місце.
— Еге ж, як маєш спеціальність, то нема чого на селі гибіти. Хтось розповідав про своє перебування на острові Мадера.
Але скоро замовкали. Очевидно, нікому не хотілось говорити. Така хороша, така запашна була тропічна ніч! І тільки тоді, коли зайшла мова про зарізану корову, одразу всі загомоніли:
— Значить, сьогодні нас будуть дохлятиною частувати.
— Виходить, так.
— А якщо корова була заразна?
— Напевно що так,— заразна. Інакше чого б їй здихати? Голоси ставали чимраз роздратованіші:
— Від такого м'яса і ми всі подохнемо.
— Подихай! Плакати, чи що, буде за нами начальство?
— Треба артільника взяти в роботу.
— Артільник тут ні при чому.
— А я інше запропонував би: взяти все з офіцерського камбуза і поїсти. А в кают-компанію корову віддати. їжте, мовляв, панове офіцери, на добре здоров'я.
З корми показався старший боцман, кондуктор Саем, старий, ретельний, запопадливий службист. Очевидно, він чув останню частину розмови. Закричав:
— Ах, нехристі безтямні! Там служба йде, а вони, тварюки, тут зубоскалять! Марш в церкву, так вашу!..
Він круто вилаявся, осипавши поганими словами все святе.
Рядові матроси зникли, а унтери лишились на зрізі, не звертаючи уваги на лайку боцмана. Залишився і я з своїм приятелем.
В глибині броненосця лунав спів: "І сущим во гробєх живот даровав". В тихому морі, теплої ночі, під розкритим, урочисто блискотливим небом — це звучало особливо красиво. Здавалося, що голоси хору, вирвавшись на простір, радісно линуть в далечінь, щоб усюди возвістити хвалу життю. Не буде більше смерті, цієї страшної і невблаганної руйнівниці всього живого. Вона сама зневажена розп'ятим на хресті. Не буде більше смерті? А що ж буде? І мій розум, як тиран, повалив мене фактами. Всі гармати у нас були заряджені. Біля кожної з них чергували комендори. Досить тільки з'явитись противникові, як зараз же замість свічок і лампад спалахнуть прожектори, замість "Христос воск-ресе" — загримлять гармати, замість крашанок полетять на япоипів снаряди, начинені вибуховими речовинами. І що більше ми знищимо людей, що більше ми втопимо їх, тим більша буде наша радість. Як це все зв'язати з величавими словами молитви, що проголошують торжество життя? А ними обманювали людство протягом майже двох тисяч років...
Приятель шепнув мені на вухо: — В кільватер за мною держи. І ми полізли з ним на грот-щоглу.
ОБІД ЗА БОРТ!
Марс розмістився високо над палубою і являв собою круглу, прикріплену до щогли площадку, краї якої були обнесені залізним бортом. Там давно вже, принісши з собою ящик з припасами, чекав на нас земляк мінера, кочегар Бакланов.
Як тільки ми показались на марсі, кочегар заговорив:
— Що ж ви довго пропадали? Терпів, терпів я і мало сам не приступив до діла.
— Богу молились, друже,— весело відповів Вася Дрозд.
— Кожен воїн і без молитви прямо в рай потрапляє. Це давно всім відомо. Значить, даремно старались.
Відкрили ящик, дістали з нього півпляшки коньяку і. пляшку виноградного вина, а потім харчі: хліб, м'ясні консерви, варені яйця, свіжі банани і ананаси. Випивали прямо з пляшки і апетитно закушували. Коньяк був з дешевих сортів, але ми захоплювались його міцністю: дряпає горло, як кішка кігтями.
— Це я дістав з німецького транспорта,— повідомив мінер. Вася Дрозд, захмелівши, почав мріяти:
— Залишусь живий — у Петербург поїду. Хочеться мені на електротехнічні курси поступити. А потім далі піду, вище почну підніматись.
— Там тільки й ждуть тебе,— зауважив Бакланов, з хрускотом, наче огірок, розжовуючи ананас.
Вася Дрозд загарячився:
— Ти, Бакланов, пень трухлявий! Прокис від своїх лінощів! А у мене інша натура. Коли офіціально не можна буде поступити на курси, я за сторона при училищі наймусь. Мені студенти поможуть учитися. Я чув, народ вони хороший, для нашого ж брата страйки влаштовують. Ночей не буду спати, а свого доб'юсь. Правда, Альошо?
— Правда,— підтвердив я, захоплюючись його ентузіазмом.
— Доб'юсь свого!—майже вигукнув Вася.— їй-богу!..
— Підіймай вище ногу, а то спіткнешся,— спокійно вставив Бакланов.
— Тьху, ведмідь косолапий! Кожного разу він от так. Тільки захочеш злетіти, він тебе за крило — і вниз.