— Спасибі вам, ваше благородіє, що роз'яснили нам. А ми тут без вас були захоплені автором. Вважали його за філософа...
Один матрос перебив мене:
— Ви частіше так розмовляйте з нами, ваше благородіє.
— Добре, братці, добре,— задоволено закивав головою лейтенант. Але зараз же його приголомшив гальванер Голубев:
— Ми думали, що його превосходительство віце-адмірал Бірільов і справді розумна людина.
— А при чому тут Бірільов? — спитав лейтенант, зробившись раптом суворим.
— Та це ж він написав таку дурницю.
Лейтенант зблід. З-під козирка коркового шолому він кілька секунд дивився то на мене, то на інших матросів, не знаючи, як йому вийти із скандального становища. В напруженій тиші хтось кашлянув, хтось гучно висякався. Лейтенант вихопив з моїх рук газету, швидко зазирнув у неї і кинув на палубу. Ідучи до корми, він промовив одне тільки слово:
— Хами!
Ми нітрохи не образились за це — так нам було весело.
ДУМИ НА ВЕЛИКДЕНЬ
В бухті Ван-Фонг ескадра навантажилась вугіллям, провізією та іншими припасами. Останні чотири дні пройшли в тяжкій роботі. І лише надвечір в страсну суботу, 16 квітня, закінчили всі справи. З горластих труб, наче від жертовників, підіймалися клуби темно-бурого диму, зливаючись в легку хмару, рожеву від вечірньої заграви. Дрібні судна, знявшись з якоря, ішли в дозор.
В цей день на "Орле" сталась маленька подія, яка викликала .однак серед матросів багато розмов. Річ у тому, що в нас на верхній палубі був влаштований з дощок хлів. Туди загнали рогату худобу, куплену в аннамітів. Бики були менші від мадагаскарських, але досить жирні. Щось суворо-моторошне було в їхньому погляді, коли вони, повертаючи голови, косилися спідлоба на людей, ніби знали, що будуть з'їдені. Коли одного з них виводили з хліва на другу частину палуби і різали, інші, почувши кров, починали бунтувати. Кожен з них, круто вигинаючи шию, мотав головою, бив копитом об палубу і, здригаючись, заходився тривожним ревом. Здавалось, що вони вщент рознесуть загорожу і, біснуючись, помчать по палубі броненосця. Але це тривало недовго. Скоро
вони стомлювались і, затихаючи, звертали погляди в бік носової частини судна. Там, на баку, зарізаний бик, піднятий стрілою в повітря, висів на вірьовках животом догори, з розчепіреними ногами. Різники, працюючи гострими ножами, здирали з нього шкуру. Потім, коли він весь був обідраний, розрізали йому живіт і виймали з нього тельбухи, ще теплі, в клубах пари. А живі бики розгублено, з моторошною безнадійністю дивились на страшне видовище і повільно жували покладене їм сіно. Чи розуміли вони, що їх теж жде така сама доля? Серед них була одна тільки корова, та й та худа, з різко випнутими ребрами. Очевидно, вона хворіла на якусь хворобу. В усякому разі, потрапивши на броненосець, вона майже зовсім не їла сіна. Хоч як старався матрос-скотар виходити її, підгодовуючи залишками хліба — нічого не помагало. З кожним днем їй ставало все гірше. Смертною тугою наливались її великі темні очі з поволокою, трошки дурнуваті, але разом з тим надзвичайно лагідні. А в суботу вона не могла вже встати і по обіді, лежачи боком на палубі, почала задихатись. Матрос-скотар побіг доповісти про це старшому офіцерові Сидорову.
— Зараз же зарізати корову. Піде завтра на обід команді. Старший офіцер, даючи таке розпорядження, мабуть, не подумав про
його наслідки. Але наказ було дано — треба його виконати. Хвору корову перевезли тачкою на інше місце палуби. В цей час вона була вже в агонії. Коли їй перерізали горло, то кров, яка почала вже згортатись, не била, як звичайно, фонтаном, а ледве-ледве сочилась. Команда все це бачила.
Звідси, перекидаючись з однієї палуби на другу, пішла розмова:
— Нас на Великдень хочуть нагодувати дохлятиною.
Бачила команда й те, що в офіцерському камбузі кухар із своїм помічником вибивався з сил, готуючи для кают-компанії і смажених курчат, і паску, і пироги, і багато інших вишуканих страв.
— Про себе тільки пам'ятають, а нас забули,— похмуро бурчали матроси.
. Швидко наближалась ніч. Гори з рідкими деревцями, опалені гарячим сонцем, ніби зсунулись щільніше і, обступивши бухту півколом, стояли наче на сторожі. На березі, де притулились убогі хатини тубільців, замиготіли вогні, золотими стовпами відбиваючись в сонній воді.
Барабан пробив "збір". Всі матроси, вільні від вахти, вийшли на верхню палубу. Там проспівали щодня повторювані молитви, і ми, ждучи заутрені, розійшлись, не розбираючи на цей раз койок.
На шканцях зустрівся зі мною мій добрий приятель, мінер Вася Дрозд. Плеснувши мене по плечу, він тихо повідомив:
— Обід у нас готовий і коньячок є. Приходь у гості.
— Куди ж це?
— На марс грот-щогли. Ближче до неба.
— Гаразд.
— А поки що ходімо вниз.
Ми спустилися в жилу палубу. Тут більше ніж будь-де було помітне наближення свята. Кілька чоловік з команди зосереджено працювали над тим, щоб усьому надати великоднього вигляду. Одні, влаштовуючи
7 о. Новиков'Прибой
193
похідну церкву, встановлювали олтар, прибивали ікони і розставляли свічники; інші всюди розвішували прапори, зелень і електричні люстри.
Годині об одинадцятій всі приготування закінчились. Весь екіпаж, за винятком вахтових, був тут. Команда одяглась у білі чисті форменки. Попереду стояли офіцери, напахчені, у нових білих кітелях з золотими і срібними погонами на плечах. Перед олтарем, трохи піднявши свою вогненно-руду бороду і дивлячись на царські врата, застиг у молитовній позі священик отець Паїсій. Спалахнули електричні люстри, загорілись перед іконами свічки, розливши по всій палубі сліпуче сяйво. Все набрало урочистого вигляду. Тільки обличчя матросів були похмурі. Далися взнаки виснаження та втома.
Чекали досить довго. Нарешті старший офіцер Сидоров, покрутивши спочатку свої сиві вуса, підійшов до священика і начальницьким тоном сказав:
— Можна починати.
В жилій палубі ставало жарко. Повітря, насичене ладаном і випарами людських тіл, ставало задушливим. Матроси виходили з церкви на зрізи або на верхню палубу, щоб освіжитись прохолодою.
Почався хресний хід. "Воскресеніе твоє, Христе-спасе",— заспівав священик в супроводі хору півчих. Несучи в руці хрест з трисвічником, прикрашеним живими квітами, весь сяючи золотом і голубою вишивкою своєї ризи, він повільною ходою попрямував у кормову частину судна. За ним рушили офіцери і довгими рядами потяглися матроси. Пробираючись по вузькому офіцерському коридору спочатку лівого борту, а потім правого, процесія обійшла навколо машинного кожуха і знову повернулась назад. Не доходячи до олтаря, вона зупинилась перед завісою, зробленою з великих червоних прапорів.