Не встиг закінчити Фомін, як почав розповідати мінний квартирмейстер Бугорков:
— Тут згадували про динамо-машину. Я згадав один випадок. Запитує адмірал Рожественський у одного мінного машиніста, якої він губернії? А той звик мати справу з електрикою, взяв та й відповів йому: "Пензенської,— ваше електричество". Розлютився Рожественський і давай кулаком по потилиці навчати мінного машиніста: "Я,— каже,—тобі не динамо-машина, а адмірал флоту його імператорської величності. Запам'ятай раз назавжди: мене величають ваше превосходительство, а не електричество".
Дехто з матросів коротав вимушене дозвілля на судні, що заблудило-сд, спогадами про дитинство, проведене в далеких глухих селах серед лісів і степів батьківщини, розповідали про тих своїх близьких, які зараз томляться розлукою з ними.
Іноді машиніст Котов з'являвся на верхній палубі з гармонією. Оточений матросами, він уміло награвав на ній, а кочегар Попов підспівував йому. Обидва вони одержували за це зайву склянку прісної води. Високий тенор Попова хвацько звивався на верхах, співуче вплітаючись у гру гармонії. Біль і завзяття бриніли в зворушливій мелодії, що розгонила чорні думки матросів про загрозу смерті. Самотній корабель, погойдуючись у непроглядному тумані, на деякий час ніби оживав, і тоді всім здавалось, що, по суті, не все ще втрачено — життя триває. Соліст команди, кочегар Попов, був високий хлопець, пропорційно збудований, з правильними рисами обличчя, обрамованого кучерявою борідкою. Знаючи багато пісень, сумних і иеселих, він завжди співав їх невтомно, з піднесенням. Матроси говорили про нього з захопленням.
— Сам гарний, а співає ще вдвічі краще.
— Заспівала б така людина весною в тінистому саду—що б це було? Замовкли б усі солов'ї. Слухали б тільки Попова.
Гнітючим тягарем давили на серце нещодавні враження Цусімського бою. Проте люди, ніби умовившись між собою, намагались, не згадувати про нього, як про поганий випадок у їхньому житті. Тепер офіцерів і команду більше за все цікавив Шанхай, куди всі намагалися скоріше потрапити. Невидимий і далекий, він уявлявся їм незвичайним містом. Недаремно моряки усіх країн називають його азіатським Парижем. В кают-компанії кожен ділився тим, що знав про нього. Але це місто контрастів, місце сліпучої розкоші і класичного убозтва мало кого цікавило своїм соціальним або політичним обличчям. Голод і спрага примусили офіцерів усі розмови звести на ресторанні теми — чим там годують? Співрозмовники, з блискучими очима фанатиків їжі, вправлялися один перед одним у переліку вишуканих страв і тонких напоїв. .Меню Уявлюваних бенкетів в оповіданнях закінчувалось феєричними солодощами Сходу і Заходу,— тортами, петіфурами, морозивом, тропічними фруктами, чорним кофе з запашними лікерами світових марок. Можна було подумати, що тут зібрались не офіцери, а гастрономи або офіціанти, і навперебій читають ресторанний прейскурант, розхвалюючи перед кимось наїдки і вина.
— Досить дражнити самих себе тим, чого в нас нема під руками! — почав благати нарешті мічман Зубов, на ранах якого пов'язки не міняли з дня бою — не було чистої марлі.
Деякі спробували перевести розмову на іншу тему. Але шлунок не переставав нагадувати про себе. Командир Іванов, який на кораблі мав славу ласуна, хапаючись за живіт, перший повернувся до перерваної розмови.
— Дістатися б до Шанхая! Заберусь у найкращий ресторан і два дні не вийду.
Він підморгнув офіцерам і додав:
— Потім уже візьмемось і до екзотики. Я чув, що в цьому сучасному Вавілоні знайдеш усе, чого хоче східна й західна душа.
Один з молодих співрозмовників, корчачись від пустоти у шлунку, прошепотів:
— Давно мені хотілося попасти в хвилюючу Азію.
— Одну б тільки склянку зеленого чаю! Більше нічого мені не потрібно,— не втримавшись, висловив своє потаємне бажання і мічман Зубов.
З кутка хтось перебив:
— У Шанхаї можна знайти фрукти і ягоди всього світу, від брусниці до ананасів. І навіть є якийсь особливий казковий фрукт "драконове око" з ароматом рози. От би покуштувати!
— До дідька "драконове око"! Зараз я б, не скривившись, з'їв китайське крисяче рагу або коржики з сарани,— почувся тужливий голос.
І знову всі починали смакувати різні вигадані страви і напої. Від таких розмов ще більше розгорялися голод і спрага. Обличчя де в кого пересмикувалися від болю в порожніх шлунках. Слухаючи інших, один з мічманів обережно доторкувався засмаглими губами до склянки, відсьорбуючи з неї кілька краплин живлющого чаю.
Раптом він злякано ахнув і ту ж мить пролунав дзвінкий тріск. Усі озирнулись. Мічман, блідий і приголомшений, мовчки стояв і дивився собі під ноги, де по палубі розлився чай і валялися осколки скла. Усі догадалися, що він сам, хвилюючись і жестикулюючи, мимоволі скинув з столу свою порцію чаю на півдня.
Про те саме, але по-своєму, розмовляли і матроси. Але їхні смаковані фантазії були простіші й природніші. Владно проривалися у декого мрії про продажне кохання.
— Було б у нас вугілля, то вже через якихось три години ми вже пришвартувалися б до трактирних столиків.
— А там — що твоєму серденьку завгодно.
— Розпотішились би так, що все життя здалося б суцільною каруселлю.
З кожним днем дрейфу, що затягнувся, Шанхай усе більше заволодівав думками офіцерів і команди і вабив їх до себе, як Мекка правовірних мусульман.
Але корабель, то кидаючи якір, то крутячись під саморобними парусами, дуже повільно посувався до мети їхніх бажань.
З кают-компанії чулася в тиші фраза, яку співав то один, то інший голос:
Тонн би двадцять — двадцять п'ять вугілля.
Цю фразу, також наспівуючи, почали повторювати матроси, потім вони придумали до неї кінець. Хто-небудь з команди виголошував,— наслідуючи диякона, який читає єктенію:
Тонн би двадцять — двадцять п'ять вугілля.
Матроси хором підхоплювали:
Господи, подай, припливемо у Шанхай.
Ці безглузді слова, що їх співали на церковний мотив, зробились нав'язливими і сприймались хворою психікою команди як причеплива хвороба.
Команда "Бодрого" і матроси з "Блестящего", що перебрались на нього, спочатку немов злилися з начальством в одному бажанні скоріше попасти на тверду землю. Але в міру того, як рейс міноносця затягувався, між тими й другими починався розрив. З кожним днем він усе поглиблювався. Матроси ставилися до офіцерського складу все більш вороже, переставали коритися. Інколи з їхнього боку лунали погрози. Начальство зрозуміло, що все це може закінчитися погано, і наказало принести всі гвинтівки в кают-компанію. А в ніч на 20 травня, коли "Бодрый", прибравши паруси, стояв на якорі (глибина вісімнадцять сажнів) і поряд нічого не видно було через туман, командир Іванов викликав до себе мінного квартирмейстера Сергія Руднєва і ласкаво з ним заговорив: