Японцям довелося сидіти з нами недовго. В кубрик увійшов чи то караульний начальник, чи то просто унтер-офіцер і арештував їх обох. Ідучи від нас під конвоєм інших вартових, вони озиралися і кричали нам: '
— Рюський... рюський...
Я подумав: в словах п'яного машиніста була глибока правда. Навіщо йому і японському матросу потрібна війна? Яку користь матимуть з неї робітники й селяни тієї і другої держави? Я згадав, як одного разу на ярмарку мені довелося побачити за двогривений півнячі бої. Привчені до бійки, півні билися люто: били один одного шпорами, довбали дзьобами в гребінь, у голову, в очі. Що ж мали від цього покалічені і скривавлені півні? Нічого. Вони старались, а хазяйська каса розбухала від грошей.
Те саме, але в більших розмірах і ще жахливіше, діється і з людьми, учасниками імперіалістичних воєн. Бариш мають не ті, хто, рискуючи головою, безпосередньо б'ється на полі бою. Чи зрозуміє колись трудя-; ще людство всього світу цю просту істину? І чи скоро скерує свою зброю в інший бік — проти паліїв війни?
Увечері японські кораблі й російські броненосці, що здалися, вирушили в дорогу. Від японців ми дізналися, що йдемо в Сасебо. Але наступного дня броненосець "Асахі" і крейсер "Асама" чомусь відстали од своєї ескадри Ь повели під конвоєм "Орел" окремо в порт Майдзуру. У нас одразу ж виникло припущення: щось— сталося з нашим судном. Пізніше з'ясувалося, що ми не помилились.
НЕСПОДІВАНА ДОБЛЕСТЬ
Японське командування, наводячи на броненосці "Орел", що здався, свій порядок, відібрало тяжкопоранених російських офіцерів і зосередило їх в судновому лазареті. Приміщення це було невелике, з шістьма охайними ліжками. Для всіх офіцерів їх не вистачало. Через це п'ятеро' з них розмістилося на матрацах, покладених на мокру палубу.
Настала ніч на 16 травня. Броненосець йшов своїм ходом, розрізаючи води чужого моря. Понівечений корпус корабля, здригаючись, скреготів залізом, наче протестував проти того насильства, яке вчинили над ним. Електрична проводка в лазарет була перебита. Він освітлювався олійним ліхтарем, підвішеним на перебірці біля дверей. Було похмуро.
Ліхтар злегка погойдувався. На стінах, що блищали емаллю риволіну, повзали тіні, і цьому безтілесному рухові їх, здавалось, не буде кінця. Звуки корабельного життя долинали сюди слабо. Поранені офіцери часом стогнали, марили. Деякі з них просили пити. Інший раптом схоплювався, очманіло оглядався і знову валився на своє місце. Іноді серед них наставала така тиша, наче всі вони вже померли.
В один з таких моментів беззвучно відхилились залізні двері лазарету. Переступивши через комінгс, тихо, немов тінь, увійшла у приміщення людина в промасленому робочому одязі й такому ж промасленому кашкеті, зсунутому на потилицю. Вона зупинилася біля дверей і, ніби перевіряючи поранених, мовчки переводила погляд з одного на іншого. Рябувате обличчя її було змарніле, але сірі очі палали якоюсь рішимістю. Це був трюмний старшина Йосип Федоров. Захриплим, як і в багатьох людей його спеціальності, голосом він сказав:
— Я хочу потопити броненосець. Можна?
Ця думка дозріла в нього давно, йому хотілося, щоб і офіцери виправдали її. Але вони мовчали. Федоров, озираючись, занепокоївся, що дістане не ту відповідь, яка йому потрібна. Погляд його зупинився на ліжкові, на якому заворушилась ковдра, і довга людина, що лежала вростяж обличчям до борту, не повертаючись і не підводячи голови, глухо і хрипло, наче останній подих, промовила:
— Топи.
Трюмний старшина не бачив її обличчя, але йому здалось, що це слово, судячи з голосу і фігури, вимовив штурман лейтенант Ларіонов. Чи погоджувались інші офіцери з таким рішенням, чи спали і нічого не чули, але вони не заперечували. Федоров, ідучи, обережно зачинив за собою двері.
Минуло чверть години. В лазареті хтось почав голосно марити. Прокинулись і інші офіцери. Знову почалися стогони. А один з поранених підвів голову і, оглядаючись, сказав:
— Броненосець начебто починає кренитись. Ви помічаєте це, панове?
— Так, по-моєму, також,— підтвердив інший.
Стогони припинились. Якийсь час тривала мовчанка, наче всі до чогось прислухались. Машини працювали, але корабель не вирівнювався. Один з поранених сів на ліжкові.
— З "Орлом" щось не гаразд.
— Може, вже тонемо?
— Краще зразу загинути, ніж так мучитися від ран.
— Ну, це вже ні. Кому життя набридло — нехай стрибає за борт. Неспокій зароджувався і в інших відділеннях корабля. Російські
матроси, що не спали, будили сплячих своїх товаришів і повідомляли їм тривожну новину. А ті, прокинувшись, безглуздо витріщали очі. У всіх було таке почуття, яке буває у людей, що чекають смертельного удару. Те ж саме було і з японцями. Не знаючи, що сталося з броненосцем, вони запитально оглядались, потім злякано перекидались якимись словами. Переляку серед них ще не було, але в кочегарках, в машинних відділеннях і в інших місцях корабля вже припинялась робота. Деякі японці стояли остовпілі. Мабуть, вони сподівались, що броненосець вирівняється, але крен його уперто збільшувався, а з містка чомусь не давали ніяких розпоряджень.
І ніхто не підозрівав, що це Йосип Федоров здійснював свій задум. У лівих відсіках він відкрив клапани затоплення і пішов на верхню палубу. Він не бачив, що робиться внизу, в трюмі, але ясно уявляв собі, як броненосець захлинається солоною водою. Потрібно було п'ять-шість градусів крену, і море подолає опір корабля: він перекинеться догори кілем. Федоров нетерпляче ждав цієї миті, переживаючи страшенну внутрішню боротьбу. Він був пораженцем і весь похід на Далекий Схід займався революційною пропагандою. Він не мав ні фабрик, ні заводів, ні землі, не мав чинів і не займав високого становища. Це був типовий бідняк, пролетарій. Чому ж він зважився на такий вчинок? Поштовх до цього вчинку Йосип Федоров дістав несподівано для самого себе: це сталося ще вдень. Російські матроси юрмилися на верхній палубі, з похмурою цікавістю розглядаючи, як снарядом розбило камбуз. Група японських матросів, настроєних дуже весело, підійшла до полонених, і між ними зав'язалася розмова. Спершу говорили кожен своєю мовою, удаючися до міміки та жестів. Росіяни намагались зрозуміти, про що белькочуть їхні недавні вороги. Йосипу Федорову, який теж був тут, здавалось, що японці хочуть почати мирну і дружню розмову. Але йому довелося швидко в цьому розчаруватися. Наперед виступив японський унтер-офіцер, маленький і верткий чоловік, з пласким, як дошка, обличчям, Від нього з подивом раптом почули правильну російську мову. Примруживши чорні очі. він говорив: