— В бухту ввійшли два японські міноносці. А при вході в бухту зупинились два крейсери. Все це ми бачили на власні очі. Японці хочуть висаджувати десант.
У таборі ніхто й не подумав зустріти ворожий десант рушничним та кулеметним вогнем. У кожного було тільки одне бажання — скоріше тікати звідси. Старший офіцер, шикуючи команду фронтом, давав накази тихо, майже пошепки. Матросам дозволили взяти лише гвинтівки з патронами та по дві банки консервів, залишивши всі інші речі на березі бухти. Намагаючись не шуміти, колони людей попрямували до затоки Св. Ольги. По дорозі знайшли барона Ферзена, що на ніч улаштувався в китайській фанзі. Розбуджений, він вискочив з неї і тремтячим голосом заговорив:
— Мої припущення справдились. Я був певний, що японці знайдуть нас. Тому я й поспішав скоріше висадити в повітря крейсер.
Взяли провідниками китайців і пішли далі, гнані страхом. На світанку ізумрудівці зійшли на високу гору, звідки довго розглядали бухту і море. На подив усіх, не тільки в бухті, але й далі, на всьому водному просторі, не було ні військових кораблів, ні димків. Барон Ферзен збентежено пояснив:
— Мабуть, японці встигли піти. Кочегар Кабелецький буркнув:
— А певніше, вони вві сні уявилися нашим вартовим. Лейтенант Романов додав:
— Звичайна галюцинація переляканих людей, а нам і на думку не спало перевірити їхні повідомлення.
Надвечір, пробираючись мисливськими стежками, ізумрудівці прийшли в село Київлянка, розташоване недалеко від затоки Св. Ольги. Через кілька днів сюди ж перевезли речі та продукти. Тут моряки прожили більше трьох тижнів. В багатьох склалося враження, що барон Ферзен, з якихось міркувань, зумисне затримується в цьому селі 29. Від владивостоцького коменданта, генерала Казбєка, було одержано телеграмою наказ — купувати худобу й гнати її до найближчої залізничної станції. Командир*доручив цю справу боцманові Коликову. Той з радістю взявся за таку вигідну для нього операцію.
Від неробства не тільки команда, але й офіцери поступово розкладалися. Серед них лише одна людина не піддавалась розпущеності — прапорщик по механічній частині Шандренко. Він тримався самотньо, мало з ким розмовляв, і ніхто не підозрівав, що цей упертий українець веде щоденник. Але коли б хтось з офіцерів подивився у цю маленьку в коричневій обкладинці, дуже потерту книжечку, то жахнувся б і задихнувся від люті, читаючи страшні рядки про себе30.
Ось що прапорщик Шандренко писав від 2і травня:
"Дивно те, що тепер вишукують деякі пани виправдання того, що висадили в пбвітря крейсер. Дійшло тепер до того, що хочуть все звернути на машину: ніби тому й до Владивостока не попали. А це ж нахабна брехня. І я голосно заявив протест, на що старший офіцер зауважив, що треба всім свідчити одчаково. Але я з цим не згодний, буду казати, що було!.."
Від 22 травня:
"Якщо, бог дасть, повернемося ми всі благополучно на батьківщину, то брехні буде по горло. А істини знову не знатиме Росія. Я хочу сказати, що дармоїди та нероби знову займуть безкарно всі значні посади і знову поведуть Росію до розорення та загину. Сумно і моторошно!.."
Від ЗО травня:
"Ми відчуваємо, що командир боїться йти до Владивостока, боїться потрапити на батареї й вичікує тут—може, мир буде підписано. Мені таке огидне все це, що коли б я міг піти, то пішов би якнайшвидше від цих кровопивців нашої батьківщини. О, як я ненавиджу їх! Всі до такої міри підлі, що вважають вчинок з крейсером "Изумруд" цілком правильним і навіть себе зовсім в герої зачисляють. Про ордени Георгія мріють".
Нарешті 9 червня ізумрудівці вирушили в далеку путь. Йшли пішки, гнали з собою близько двохсот голів рогатої худоби. Раніш дика природа Примор'я вабила красою зелених долин та лісистих сопок. Але тепер ходіння по цих бездоріжних місцях було надзвичайно виснажливим. Круті підйоми на гори, швидкі річки, болотяні драговини часто створювали для мандрівників насилу переборювані перепони, але йти треба було. Села траплялись рідко. Ночували просто неба, Не завжди можна було дістати вози для поранених і хворих. Здорові поперемінно несли їх на саморобних носилках. Мінялася погода, то обпалюючи людей спекою, то поливаючи дощем. Багато хто з команди ще на кораблі порвав своє взуття. їм довелося відмірювати простір у постолах та босоніж. Деякі матроси не встигли за поспіхом захопити з судна власні речі й одяглися в сіряки або піджаки, куплені в селян. Загалом уся ця ватага воїнів була схожа на французів, що втікали у 1812 році з Росії.
Барон Ферзен, ніби намагаючись забути про загиблий крейсер, говорив тільки про худобу. З якоюсь надмірною жадібністю фермера він в кожному селищі збільшував її кількість. Видно, це заспокоювало його совість. Тижнів через три стадо розрослося до п'ятисот голів.
Стадо ревіло, просячи корму. Горністи, які йшли попереду, за розпорядженням начальства, грали сигнал на привал. Для цього вибирали трав'янисті луки з річкою. Частина людей пасла худобу, а інші, розкинувшись табором, спочивали. І знову ізумрудівці піднімались в похід. Тепер вони йшли без всякого строю, розбившись на купки і витягнувшись у довгу низку. Дорога вела через гірські перекати, обходила урвища, спускалась униз, звивалась вздовж річок, збільшуючи відстань. Обіч видно було похмурі ущелини. Для свіжого ока незвичними були тайгові нетрі. Від найнятих провідників моряки дізнавались про лісові породи. Серед могутніх тополь, дрібнолистих кленів, окоренкуватих та присадкуватих лип, гостроверхих піхт та ялин траплялись корейські кедри з тупими, ніби зрізаними, верхівками. На південних схилах гір росли монгольський дуб і чорна береза. Ближче до ргчок, на вогких лощовинах, знайшли собі притулок вільшина з темно-зеленим та липким листям, висока шелюга. Під великими кронами дерев вкрили землю всілякі чагарники: багно, що пахло смолою, маньчжурська ліщина, колючий чубишник, духмяний жасмин, а там, куди пробивалося сонячне проміння, густо ріс виноград. У лісних заростях, оплетених кучерявими актинідіями та лимонником, можна було проходити тільки звіриними стежками.
Люди терпіли від комарів, а ще більше від сибірського гнусу. Ця дрібна комашня хмарами літала в повітрі, обліплюючи обличчя, попа-даючи в рот, в ніздрі, в очі. Худобі, крім того, дошкуляли ґедзі. Рятуючись від них, вона кидалась в хащі лісу. Матроси з лайкою ганялись за тваринами, обдираючи одяг і тіло об колючки чубишника. Лейтенант Романов, допомагаючи пастухам, з гіркотою признавався їм:.