Вхід у бухту був досить широкий, але командир чомусь наказав спрямувати судно не посередині протоки, а біля лівого берега. Крейсер ішов п'ятнадцятивузловим ходом. Ліворуч, зовсім близько, вимальовувався в темряві мис Орєхова. Матроси на верхній палубі зраділи, побачивши рідну землю. Кінчались їхні поневіряння. Мрія перетворилася на дійсність. Лотовий правого борту вигукнув:
— Глибина десять сажнів!
Слідом за ним лотовий лівого борту сповістив:
— Глибина чотири сажні!
Тільки-но встигли повернути ручку машинного телеграфу на "тихий хід", як "Изумруд" здригнувся від поштовху і заскреготав усім своїм залізним днищем. Люди попадали. Багато хто думав, що під ними вибухнула міна. Крейсер враз зупинився, безпомічно похилився на правий борт під кутом 40—45° і, здавалося, готовий був упасти зовсім. У всіх його відділеннях раптом урвався гомін людей. В зловісній тиші барон Ферзен зарепетував: .
— Повний назад! Повний назад!
Але скільки машини не працювали, крейсер, що сів на кам'яне пасмо миса Орєхова, не рушав з місця. Пробували заводити вер, але й це не допомогло: крейсер сидів міцно, ніби був прикутий до мілини.
Це була друга помилка.
Особливої небезпеки ще не було в тому, що крейсер сів на каміння, тим більше що течі в днищі його ніде не знайшли. Можна було б дочекатися наступного припливу води, щоб знятися з каміння, можна було б розвантажити судно і таким чином уникнути аварії; нарешті, можна було б викликати телеграфом допомогу з Владивостока, а судно підготувати, щоб висадити в повітря на випадок, коли з'явиться противник. Але барон Ферзен, на круглому обличчі якого тремтіли біляві бакенбарди, дав інше розпорядження, викрикуючи:
— Японці десь близько! Кожної хвилини вони можуть накрити нас! Я не хочу, щоб "Изумруд" дістався їм! Негайно всі частини його зіпсувати і готувати судно до висадження в повітря!
На крейсері почалася незвичайна метушня. Все, що можна було розклепати і зняти, полетіло за борт, а те, що не тонуло і що піддавалося вогню, палили в топках. У бухті потопили всю дрібну артилерію, замки з більших гармат і частину кулеметів. Розбивали молотками допоміжні механізми, компаси, штурвали, прилади управління вогнем. Барон Ферзен вважав себе сумлінною людиною і не хотів, щоб якесь добро потрапило до рук японців. Він навіть зірвав голос і з піною на губах тільки хрипів, підганяючи своїх підлеглих в їхній руйнівній роботі. А ті, ніби під час пожежі, бігали по трапах знизу нагору, згори вниз, безладно метушились по різних відділеннях. Такого авралу на "Изумруде" не було з дня його народження. Коли б на все це подивитися збоку, то довелось би зробити висновок, що у всього екіпажу гострий психоз.
Настав тихий травневий ранок. Над обрієм поволі сходило сонце, голублячи засмаглі обличчя моряків. Тепер люди були зайняті іншою роботою: на шлюпках спішно звозили з корабля гвинтівки, кулемети, що залишились, продукти, посуд для їжі, похідну кухню, свої речі. Люди, знесилені постійною тривогою за своє життя, здавалося, не помічали променистої розкоші весни на морському березі. Дехто, навалюючись на весла, насторожено позирав у бік Тихого океану. Але їх вабила не краса мінливої водної рівнини (схоже, що вона була всипана сонячним пилом), а панічна тривога: чи не видно димків ворожих ко, раблів?
На "Изумруде" зосталося лише кілька чоловік: старший офіцер Пат-тон-Фантон де Верайон, боцман Куликов, мінні квартирмейстери Тейбе і Григор'єв та радіотелеграфіст Собешкін. їм було доручено підготувати крейсер до висадження в повітря. А інші офіцери та матроси були вже на березі, за версту від судна. На чолі з бароном Ферзеном вони забралися на гору і, вишикувавшись, почали чекати.
Широко розпросторилось, обдаючи теплом, голубе небо, сліпуче сяяли, простягаючись до самого горизонту, води океану. В сонячному промінні зеленіли кучеряві вершини сопок. Це ще гірше впливало на людей, пригнічених тягарем суперечливих переживань: з одного боку — рідна земля у весняному убранні, з другого — такий ганебний кінець після героїчного подвигу. Тільки тепер свідомість моряків наче почала прояснюватись, і вони з глибоким сумом вдивлялися в знайомі обриси корабля, приреченого на знищення.
На вершині другої гори, ближче до "Изумруда", з'явився червоний прапор, що означав: "бікфордів шнур підпалено". Напруження моряків зростало. Бліді, з сірими губами, вони мали такий вигляд, наче самі були засуджені на розстріл.
Пролунав вибух в носовому патронному погребі. Знявся стовп диму. Коли він розвіявся, люди побачили свій корабель, як здавалося здалеку, цілим та непошкодженим. Другим вибухом відірвало всю корму. Величезне полум'я, розкидаючи в різні боки шматки заліза та уламки дерева, високо підняло до неба чорну хмару. Розкотистою луною відгукнулися гори. Здригнулися моряки, ніби втратили не судно, а близького друга, що не раз рятував їхнє життя. Три з половиною, сотні пар людських очей дивилися туди, де замість красеня "Изумруда" чадив на камінні понівечений залізний скелет корабля. На ньому догоряли рештки дерев'яних частин. Він все ще осипав бухту сталевим дощем великих та малих осколків. Це вибухали снаряди, до яких доходив вогонь. Півгодини тривала похоронна канонада, і потім залягла така тиша, наче заціпеніли і люди, і вся природа.
Це була третя помилка.
Почалося сухопутне життя. Ізумрудівці пересунулись ближче до речового складу. Барон Ферзен, не наважуючись подивитися у вічі своїм підлеглим, об'явив:
— Команді можна обідати та відпочивати.
І сам пішов нібито підшукати місце для табору.
За горою, щоб уявлювамі японці не побачили з моря диму, запалали вогнища. На її вершині вартові стежили за морським горизонтом. Поки кок Дідуренко готував у похідній кухні обід, втомлені та посиротілі моряки, як лунатики, тинялись по берегу бухти.
Обід пройшов без звичайних жартів та сміху.
Вночі над затихлим табором небо загорілось зірками. Недалеко від узлісся, просто на землі, хропучи та посвистуючи носами, розкинулись людські тіла. Це був перший сон від дня Цусімського бою, перший спочинок людей, що пережили смертну втечу з полону, останній нічний аврал і безглузду катастрофу крейсера. Так було до другої години ночі, коли весь табір раптом було піднято на ноги. Це зчинили переполох вартові-. Вони прибігли з гори і, задихаючись від хвилювання, сповістили страшну новину: