Але всі ці міркування були в минулому, а зараз мене цікавило інше. Я сказав Васильєву:
— Ви обурюєтесь на адмірала за його промахи. Але ж ви самі не раз доводили мені, що чим гірші будуть наші справи на війні, тим більше виграє від цього революція. Чи не так?
Васильєв суворо насупив чорні брови.
— Цілком правильно. І я не думаю відмовлятися від своїх слів. Якщо японці розгромлять Другу ескадру, останню надію нашої імперії, то це буде важливіше, ніж розірвати бомбою якогось міністра або навіть великого князя. Поразка військ — це крах усієї державної системи. Уже тепер самі оборонці влади перестають вірити в цю владу. А з другого боку, насувається страшна сила розгніваних народних мас Звичайно, незважаючи ні на що, правителі ніколи самі не відходять од влади. Вони завжди чекають, поки їх заріжуть їхні ж вірнопіддані,— чекають революції. Все це для мене ясно. Але водночас я не можу без болю в серці думати про загибель наших кораблів, населених живими людьми. Така двоїстість...
З офіцерського люка показалося юне обличчя мічмана Воробейчика.
— Так, японці посилено стежать за нами,— сказав Васильєв і пішов до кормового містка, сердито стукаючи милицями об дерев'яний поміст палуби.
За розпорядженням адмірала розвідувальний загін перемістився в тил ескадри: "Светлана" вступила в кільватер транспортам, а "Урал" і "Алмаз" розмістилися обабіч неї. Крейсери "Жемчуг" і "Изумруд",
що трималися праворуч і ліворуч, поза колонами, тепер висунулися трохи наперед. Плавучі госпіталі йшли позаду хвостових суден.
Сім з половиною місяців люди болісно чекали: настане один особливий день розв'язки. І ось цей день настав. Як звичайно, о восьмій годині, під калатання суднового дзвону, звився на гафелі кормовий андріївський прапор. До цього ми звикли. Але сьогодні на честь коронування царя й цариці одночасно замайоріли в вологому й поривчастому повітрі ще два таких самих прапори на стеньгах обох щогл. Ці ж прапори мали значення й бойових.
Настрій екіпажу був, як ніколи, піднесений. Чувся жвавий гомін. Дехто, забравшись у затишний куточок, грав у шашки, інші читали книги. В одній групі діловито сперечалися, чи може людина за одним разом з'їсти п'ятнадцять фунтів чорного хліба. Страшно було подумати про те, що ці люди сьогодні мають взяти участь у битві, в якій, можли-во,%багато з них знайдуть собі смерть. Вони немовби навмисне козиряли один перед одним своєю байдужістю до небезпеки: надто вже обридло таке монотонне життя. Близько восьми місяців ми проплавали в чужих морях, рідко з'їжджаючи на берег, виконуючи непосильну роботу, голодуючи,, терплячи виснажливу тропічну жару, валяючись у бруді.
Крім того, відтоді, як ми відпливли з Лібави, нас не переставали лякати нападами японців. Були чутки, що вони підстерігають нас усюди. Особливо зросла тривога після Мадагаскару, а ще більше — після аннамських вод. Щоночі ми чекали мінних атак. Тепер усе це кінчилося, і наближалась розв'язка.
О десятій годині ліворуч, попереду траверза, на відстані близько шести кабельтових, показались уже чотири ворожі кораблі. Один з них був двотрубний, а інші — однотрубні. З нашого переднього містка довго вдивлялися в них, перше ніж визначили їхні назви: "Хасідате", "Мацусіма", "Іцукусіма" і "Чін-Ієн" (двотрубний). Це були броненосці другого класу, старі, з малим ходом, з водотоннажністю від чотирьох до семи тисяч тонн. На наших суднах пробили бойову тривогу. Гармати лівого борту і дванадцятидюймових носових башт були направлені на загін противника. Багато хто з нас гадав, що наші швидкохідні броненосці першого загону і "Ослябя" з другого загону, а також найсильніші крейсери "Олег" і "Аврора" негайно кинуться на японців. Поки наспіли б їхні головні сили, ці чотири кораблі були б розбиті. Але адмірал Рожественський знов утримався від рішучих дій. І ворожі броненосці відійшли від нас настільки, що їх ледве стало видно.
Зараз же на зміну їм з'явилися з того ж лівого боку ще чотири легкі й швидкохідні крейсери. В них розпізнали: "Чітозе", "Касагі", "Ніайт-ка" і "Отава". Тепер не було ніякого сумніву, що фатальна година наближається. До нас підтягувалися ворожі сили. Чотири крейсери, як і попередні судна, пішли з нами одним курсом, потроху зближаючись з ескадрою. На них так само лежав обов'язок сповіщати своєму командуючому про пересування нашого флоту. А наше командування, як і раніше, не думало перешкодити цьому.
На допоміжному крейсері "Урал" був удосконалений апарат бездротового телеграфу, спроможний приймати і відсилати телеграми на
9 О. Новнкоп-Прибой
257
відстань до семисот миль. З допомогою такого апарата можна було б перешкодити донесенням японських крейсерів. Чому б нам не скористатися з цього? З "Урала" по семафору запитали на це дозволу в Рожественського. Але він відповів:
— Не заважайте японцям телеграфувати.
На "Урале" змушені були відмовитися від свого дуже розумного наміру.
Щоб так нехтувати противником, треба було мати дуже велику впевненість у перевазі своїх сил. А цієї впевненості ні в кого з нас не було. Чим же пояснити цілий ряд безглуздих вчинків Рожественського? Зрадою? Ні. За своїм внутрішнім патріотичним почуттям він був непідкупний начальник. Але надзвичайна зарозумілість, яка доводила його до засліплення, заважала йому мислити і правильно керувати підлеглими. Так було і в даному випадку. Як міг, наприклад, насмілитися командир всього тільки допоміжного крейсера, якийсь капітан 2-го рангу, нагадувати йому, командуючому ескадрою, віце-адміралові Рожественському, що треба в тому чи іншому випадку робити? Це було рівнозначне образі 20.
В одному йому не можна було відмовити — це в лакейській відданості царедворця. На горизонті вже збирались грізні хмари ворожих сил, а він пам'ятав тільки те, що сьогодні — величезне свято, день коронування їхніх імператорських величностей. Про це він дбайливо оповістив ескадру сигналом зі свого корабля.
На нашому "Орле" засвистали дудки, пролунали, як завжди, гучні голоси вахтових унтер-офіцерів:
— На молебень!
— Біжи на молебень!
Матросів зігнали в жилу палубу. Там, перед іконами збірної церкви, уже стояв у повному облаченні судновий священик отець Паїсій. Руда нерозчісана борода його зім'ялась, як трава, по якій пройшло стадо, на пухкому обличчі з потемнілими сірими очима відбивалася розгубленість. Поквапно вимовляв він слова молитов, думаючи, очевидно, зовсім про інше. З кислими обличчями, виконуючи нудний обов'язок, молилися матроси. Одні стояли нерухомо, інші, хрестячись, помахували рукою так, ніби відбивалися від надокучливих мух. На закінчення невлад проспівали многоліття царю і з лайкою розійшлися.!