— Наш командуючий остаточно збожеволів.
— І штаб його здитинів.
— Авжеж. Так тільки граються в хованки трирічні діти. Сховає якийсь голову під фартух матері і кричить: "Шукайте мене!" І з наїіш-ми кораблями те саме діється. ч
Біля цієї купки матросів показався мічман Воробейчик. Настовбурчившись, він зацвірінькав: )
— Це ви на якій підставі піддаєте критиці дії самого командуючого?
— І не думали навіть про це, ваше благородіє.
— Я сам чув!
— Це вам здалося, ваше благородіє. Ми говорили — добре б, мовляв, перед боєм молебень відслужити Миколі-угоднику або Георгію Побєдоносцю. . н-
— А кого ви порівнювали з дітьми?
Кочегар Бакланов почав пояснювати: і ■
— Та це я, ваше благородіє, розповідав про свого синка. П'ятий >рік йому. Жвавий хлопчик. Він все, бувало, питав мене: "Тату, а як узнають, коли народилась людина, дівчинка це чи хлопчик? По штанцях,; чи що?" Смішний хлопчисько. Дуже смішний.
Мічман обурено крикнув:
— Щастя ваше, що час не такий! Я б розписав вас під червоне дерево за таку нахабну брехню!
І, йдучи на корму, сховався в темряві.
Матроси розсміялись. •
— Молодець, Бакланов, ловко викрутився.
• Я обійшов усі палуби, побував на багатьох баштах. Чекаючи мінних атак; офіцери і комендори весь час вартували біля гармат, пильно вдивляючись в темну далечінь, чи не вирине десь силует ворожого міноносця. І на інших постах були люди. Половина екіпажу мусила бути на ногах, готова при першій тривозі почати діяти. Інші поки що могли спати, не роздягаючись. Але спати нікому не хотілося. Ми не так боя<-лись артилерійського вогню, як мінних атак. Ніч минала повільно, і кожна хвилина стискала свідомість жахом чекання — от пролунає біля борту страшний вибух ворожої торпеди. В такій напруженій атмосфері люди не могли мовчати довго — не витримували нерви. Тому в темряві на палубі всюди маячили купки матросів, які тихо розмовляли між собою. Тут можна було почути про що завгодно, але менш за все про війну. В одній,групі розмовляли про жінок:
— Це залежить, яка попадеться жінка. Інша тебе так обкрутить, що нічого ти не можеш з нею вдіяти. І будеш ти. при ній за пристяжного, а вона за корінного. :,..
Гальванер Козирєв з цього приводу розказав:
— Бувають такі випадки. Он я читав про Нельсона. Найзнамениті; ший адмірал був, хоробрий надзвичайно. Сам Наполеон боявся його. І що ж ви думаєте? Тремтів він перед своєю, жінкою, як кролик перед вовчицею. Та хоч би була вона, скажімо, королева або принцеса. Нічого подібного! Проститутка з Неаполя. Старший сигнальник Зефіров додав:
— Так, жінкою управляти мудріше, ніж цілою державою. От наші царі: управляти державою вони мають право в шістнадцять, а женитись — не раніш, як тільки в вісімнадцять років.
На баку серед матросів, що розташувались біля ґнота, хрипкувато звучав голос мінного машиніста:
— Сталося це у нашому селі саме на тройцю. Весь народ у церкві. І вся вона прибрана зеленню: біля ікон березки стоять, по долівці травка розкидана. Благодать! А у нас в церкві так заведено: баби та дівчата позаду стоять, а мужики та парубки — попереду. Од входу і до самого амвона залишається прохід аршинів на два завширшки, виходить щось ніби коридор із живих людей. Це для того так робиться, щоб можна було вільно пройти наперед: поставити свічку до ікони, поминальник взяти або причастя прийняти. Все йшло гаразд: здоровенний диякон єктенію читає і кадилом помахує, старий сивенький піп виголошує слова молитви, на криласі півчі розніжують душу молільників, миряни поклони богу б'ють. У вікна сонечко заглядає. Жарко і душно...
— Про церкву щось нудно,— перебиває оповідача хтось.— Ти що-небудь інше розкажи.
— Зажди, дійдемо і до веселого,— заперечив мінний машиніст і продовжував: — Розчинив піп царські врата і проспівав солоденько так, ніби цукерка йому в рот попала: "Со страхом божиїм і вірою приступіте". В цю мить хтось як замукає в церкві. Потім ще дужче. І хтось з ревінням мчить вільним проходом прямо на амвон. Весь народ здригнувся і шарахнувся в різні боки. Баби заверещали. І що ж виявилось? Оськи Лямкіна, свата мого, бичок — місяців п'яти, чорний, великий. Розігрався і до церкви вдерся. Вилетів прямо на амвон. То до одного криласа метнеться, то до другого. А сам ноги задні підкидає, крутить хвостом і мукає, ніби з нього шкуру здирають. Потім в олтарі те саме почав виробляти. У попа обличчя бліде, борідка тремтить. Першим опам'ятався він, кричить: "Ловіть цю тварюку!" А як тут ловити? З народом бог знає, що робиться. Одні думають, чорт вдерся до церкви, другі — кінець світу настав. Мужики галасують, баби і дівчата верещать, дітлахи плачуть. А бичок від цього шуму і народу ще дужче ошалів. Літає по олтарю, як скажений, і не перестає мукати. Тут уже диякон кинувся до бичка, а за ним ще троє: дячок, староста церковний і сторож. І що ж ви думаєте? Учотирьох ніяк не можуть піймати його. Довго бігали, аж поки диякон схопив бичка за хвіст. Бичок рвонувся, диякон гепнув на підлогу на самих царських вратах, але все-таки хвоста з рук не випустив. Тут інші троє наспіли. Народ на цей час отямився — сміх почався. Витягли бичка на божий світ, дали йому стусана під зад — іди...
З містка пролунав голос вахтового начальника,, лейтенанта Павлі-нова:
— На баку! Що там у вас за сміх? Чи не можна тихіше?
— Єсть! — відповіли разом кілька голосів.
Було далеко за північ, коли я пішов до Васильєва. Він був тільки інженером, але від нього я міг дізнатися більше, ніж від будь-якого стройового офіцера, навіть у питаннях, які не стосуються до його спеціальності. Хотілось востаннє одверто поговорити з ним. В офіцерському коридорі, навпроти його каюти, я зупинився, прислухаючись. Навкруги було тихо. Тільки з глибини броненосця долітав гул напружено працюючих машин, від чого під ногами залізна палуба, вкрита лінолеумом, злегка вібрувала. З-за переборки почувся шерех. Я тихо постукав у двері і, діставши дозвіл, увійшов до каюти. Васильєв, ніби збираючись у похід, зосереджено укладав в чемодан свої речі, рукописи, креслення.
— Оце готуюся до бою. Доведеться чемодан віднести в більш захищене від вогню місце. Головне — хотілося б зберегти свої замітки і креслення. Решти не шкода буде, якщо й пропаде.