— Жінка помирає, а ви хочете піти, — докірливо сказав Равікові один із робітників.
— Вона й померла б, якби мене тут не виявилось.
— От бачите, — додав робітник без будь-якої логіки. — То ви таки повинні лишитися.
Клацнула засувка фотоапарата. Якийсь чоловік у капелюсі, зсунутому на лоба, усміхнувся.
— Не могли б ви ще раз нахилитися, наче перев'язуєте її? — спитав він Равіка.
— Ні, не міг би.
— Я з газети, — пояснив чоловік. — Ми вмістимо знімок із вашою адресою і повідомленням, що ви врятували цю жінку. Непогана реклама. Прошу, станьте сюди… Тут більше світла.
— Ідіть до біса! — вилаявся Равік. — Жінку треба негайно відвезти в лікарню. Ця пов'язка тимчасова, її довго не можна тримати. Краще подбайте, щоб нарешті приїхала "швидка допомога".
— Усьому свій час, пане, — втрутився поліцай. — Спершу треба скласти протокол.
— А той мертвий уже сказав тобі, як його звати? — спитав поліцая якийсь підліток.
— Та gueule! [12] — гримнув на нього поліцай і плюнув.
— Зробіть іще один знімок звідси, — попросив хтось фоторепортера.
— Навіщо?
— Хай буде видно, що жінка зайшла на загороджену частину тротуару. Вулицею взагалі не можна ходити. Он гляньте… — Чоловік показав на криво прибиту дощечку з написом: "Увага! Прохід заборонений!" — Зніміть так, щоб видно було напис. Нам це потрібно. Про відшкодування за каліцтво не може бути й мови.
— Я фотокореспондент, — заперечив чоловік у капелюсі.— І знімаю тільки те, що вважаю цікавим.
— А це хіба не цікаве? Що ж тоді цікаве? Вийде гарний знімок з написом на задньому плані.
— Напис не цікавий. Цікава подія.
— То запишіть це в протокол. — Чоловік торкнув поліцая за плече.
— А ви хто такий? — сердито спитав той.
— Я представник будівельної фірми.
— Дуже добре, — сказав поліцай. — То ви також залишитесь тут. Як вас звати? Повинні ж ви знати, яке ваше прізвище! — звернувся він до жінки.
Жінка ворухнула губами. Повіки її затремтіли. Як метелики, як смертельно стомлені сірі метелики, подумав Равік. І ще подумав: який же я дурень. Мені треба якнайшвидше вшитися звідси!
— От чорт, — мовив поліцай. — Може, вона збожеволіла?
Ото буде клопоту І А в мене о третій кінчається чергування.
— Марсель, — мовила жінка.
— Що? ХвилинкуІ Що ви сказали? — поліцай знов нахилився над нею.
Жінка мовчала.
— Що? — поліцай почекав. — Скажіть ще разі Ну, скажіть!
Жінка не озивалася.
— Хай вам біс із вашою балаканиною! — визвірився поліцай на представника будівельної фірми. — Як тут складеш протокол?
Тієї миті знов клацнула засувка фотоапарата.
— Дякую, — сказав фотокореспондент. — Дуже жива сцена.
— А наша емблема попала в кадр? — спитав представник будівельної фірми, не слухаючи поліцая. — Я зразу замовляю п'ять знімків.
— Не попала, — відповів фотокореспондент. — Я соціаліст. Краще заплатіть їй відшкодування, жалюгідний попихачу мільйонерів!
Завила сирена. "Швидка допомога". Якраз нагода вшитися, подумав Равік. Він обережно ступив крок назад. Та поліцай схопив його за руку.
— Вам доведеться піти з нами в дільницю, пане. Дуже шкода, але мені треба все записати.
Біля нього з'явився другий поліцай. Равік побачив, що нічого не вдіє. Але, може, все обійдеться, подумав він і пішов за поліцаєм.
Черговий службовець у поліційній дільниці мовчки вислухав жандарма й поліцая, що наново склав протокол. Тоді звернувся до Равіка.
— Ви не француз.
Він не питав, а стверджував.
— Ні,— відповів Равік.
— А хто ви?
— Чех.
— Чому ж ви подаєте лікарську допомогу? Як іноземець ви не маєте права практикувати, якщо не прийняли громадянства.
Равік усміхнувся.
— А я й не практикую. Я тут мандрую. Для власного задоволення.
— У вас є з собою паспорт?
— Годі тобі, Фернане, — сказав другий службовець. — Добродій допоміг жінці, ми маємо його адресу. Цього цілком досить. У нас є й інші свідки.
— Мене цікавить, чи у вас є з собою паспорт? Або посвідка особи?
— Звичайно, немає,— відповів Равік. — Хто носить із собою паспорт?
— А де він у вас?
— У консульстві. Я його здав туди тиждень тому. Треба продовжити візу.
Коли він скаже, що паспорт у готелі, його можуть послати туди з поліцаєм, і брехня відразу ж виявиться, Равік знав це. Крім того, він з обережності назвав не свій готель. Варіант із консульством був надійніший.
— У якому консульстві? — спитав Фернан.
— У чеському. А в якому ж?
Фернан глянув на Равіка.
— Ми можемо подзвонити й перевірити.
— Звичайно.
Фернан хвилинку почекав.
— Добре, — сказав він. — Ми так і зробимо.
Він підвівся й вийшов до сусідньої кімнати. Другий службовець зніяковіло звернувся до Равіка:
— Вибачте, пане. Звичайно, це проста формальність. Зараз усе з'ясується! Ми вам вдячні за допомогу.
З'ясується, подумав Равік. Дістаючи сигарету, він спокійно озирнувся по кімнаті. Біля дверей стояв жандарм. То була випадковість: поки що ніхто по-справжньому його не підозрював. Можна відштовхнути жандарма… Але в кімнаті були ще представник будівельної фірми і двоє робітників. Дарма й пробувати. Не проб'єшся. Та й коло дільниці завжди стовбичать кілька поліцаїв.
Фернан вернувся до кімнати.
— У консульстві немає паспорта на ваше прізвище.
— Можливо, — сказав Равік.
— Як це "можливо"?
— Службовець, що взяв трубку, міг усього й не знати. Такі справи в консульстві залагоджують чоловік п'ять або й шість.
— Цей знав усе, що треба.
Равік промовчав.
— Ви не чех, — сказав Фернан.
— Послухай, Фернане… — почав був другий службовець.
— У вас не чеська вимова, — сказав Фернан.
— Ну то й що?
— Ви німець, — переможно заявив Фернан. — І не маєте паспорта.
— Я не німець, — заперечив Равік. — Я марокканець і маю всі французькі паспорти, які тільки є на світі.
— Добродію! — гримнув Фернан. — Як ви смієте? Ви ображаєте французьку колоніальну державу!
— Merde, — сказав один із робітників.
На обличчі в представника будівельної фірми з'явилась така міна, ніби він хотів віддати честь.
— Та годі тобі, Фернане…
— Ви брешете! Ви не чех! Є у вас паспорт чи немає? Кажіть!
У людині сидить щур, подумав Равік. Сидить щур, якого ніколи не втопиш. Що цьому ідіотові до того, є в мене паспорт чи немає? Але щур щось винюхав і виповзає з нори.
— Кажіть! — гримнув Фернан.