Тріумфальна арка

Сторінка 59 з 129

Еріх Марія Ремарк

Машина майже без газу котилася звивистою дорогою вниз. Помалу розвиднялося. Земля пахла росою. Равік вимкнув фари. Коли вони виїхали на шосе, назустріч їм почали траплятися підводи з квітками і з городиною, що квапилися в Ніццу. Потім вони випередили кавалерійський загін. Крізь гудіння мотора чути було цокіт копит. На шосе він лунав дзвінко і майже неприродно. Обличчя вершників темніли під бурнусами.

Равік глянув на Джоан. Вона відповіла йому усмішкою. Її обличчя було бліде, стомлене й ще тендітніше, ніж звичайно. І цього чарівного ранку, тихого, притьмареного ранку, що вже зовсім поглинув учорашній день, але ще не був позначений якоюсь певною годиною і безтурботно ширяв над землею поза часом, не знаючи ані страху, ні сумніву, те обличчя, повите ніжним серпанком утоми, здалося Равікові кращим, ніж будь-коли.

Знизу на них великою дугою насувалася Антібська бухта. Над нею дедалі яснішало. З-за бухти вставав блакитний день, але його заступали попелясто-сірі тіні чотирьох військових кораблів: трьох есмінців і одного крейсера. Мабуть, вони припливли вночі. Кораблі стояли низькі, грізні, безмовні, і небо відступало перед ними. Равік глянув на Джоан. Вона заснула в нього на плечі.

XVII

Равік ішов у клініку. Минув уже тиждень, як він повернувся з Рів'єри. Раптом він зупинився. Те, що він побачив перед собою, нагадувало дитячу гру. Недокінчена будова блищала на сонці, наче була складена з іграшкових деталей, а риштування на ній здавалося на тлі ясного неба тонкою оздобою. Раптом в одному місці воно відстало від будівлі, і брус із людською постаттю почав повільно перехилятися, наче падав сірник, на якому сиділа муха. Брус усе падав і падав, і те падіння здавалося нескінченним. Постать відділилась від нього і тепер скидалася на маленьку ляльку, що з розгорнутими руками незграбно ширяла в повітрі. Весь світ на мить ніби закляк серед мертвої тиші. Все завмерло, навіть вітер затих, ніщо не озивалося жодним звуком. Тільки маленька постать і дерев'яний брус усе падали й падали…

Потім зненацька все загомоніло й заворушилось. Аж тепер Равік відчув, що він затамував подих. Він кинувся бігти.

Потерпілий лежав на бруківці. Ще мить тому вулиця була майже порожня, а тепер кишіла людьми. Вони надходили з усіх боків, наче на сполох. Равік проштовхався крізь натовп. Він побачив, що двоє робітників пробують підвести потерпілого.

— Не підводьте його! Хай лежить! — крикнув він.

Люди навколо нього розступилися.

Робітники тримали потерпілого на руках.

— Повільно опускайте! Обережно. Не поспішайте!

— Хто ви такий? — спитав один робітник. — Лікар?

— Так.

— Добре.

Робітники поклали потерпілого на бруківку. Равік став біля нього навколішки й послухав серце. Потім обережно розстебнув мокру від поту сорочку, помацав тіло й підвівся.

— Що з ним? — спитав той самий робітник. — Він знепритомнів?

Равік похитав головою.

— А що? — спитав робітник.

— Помер, — сказав Равік.

— Помер?

— Так.

— Як це? — розгублено мовив робітник. — Ми ж щойно обідали разом.

— Там є лікар? — гукнув хтось із-за щільного кільця людей, що мовчки обступили загиблого.

— А що таке? — спитав Равік.

— Ви лікар? Ходіть швидше сюди!

— Що сталося?

— Тут жінка…

— Що з нею?

— Стікає кров'ю. Її вдарило брусом.

Равік пропхався крізь натовп. На купі піску біля ями з вапном лежала невеличка жінка в довгому синьому фартусі. Її зморшкувате обличчя було біле, як крейда, а розплющені очі чорніли на ньому, мов вуглинки. З рани на шиї цебеніла кров. Вона, пульсуючи, била навскіс тоненькою цівкою, наче не кров, а вода з зіпсованого крана. Чорна калюжка під головою швидко просякала в пісок.

Равік затис артерію і швидко дістав бинта з вузенької сумки невідкладної допомоги, яку він за звичкою носив із собою.

— Потримайте, — звелів він чоловікові, що стояв найближче до нього.

Чотири руки одночасно потяглися до сумки. Вона впала на пісок і відкрилася. Равік вихопив з неї ножиці й тампон і розрізав бинта.

Жінка не озивалася, навіть не кліпала очима. Вона лежала непорушно, вся напружена, як струна.

— Усе гаразд, матусю, — сказав Равік. — Усе гаразд.

Брус влучив їй у плече і в шию. Плече було розтрощене, ключиця зламана. Розбитий суглоб ніколи вже не згинатиметься.

— З лівою рукою все ясно, — сказав Равік і почав поволі обмацувати потилицю.

Шкіра на потилиці була здерта, але кістки й хрящі цілі. Далі він оглянув ногу й побачив, що ступня звихнута. Сірі панчохи, латані й перелатані, але не діряві, чорні підв'язки під коліньми — скільки разів він усе це бачив! Чорні черевики, теж латані й підбиті на носках, шнурки, зав'язані подвійним зашморгом.

— Хто-небудь викликав "швидку допомогу"? — спитав Равік.

— Здається, поліцай викликав, — нарешті відповів хтось.

Равік підвів голову.

— Поліцай? А де він?

— Там… Біля мертвого…

Равік устав.

— Ну, то добре.

Він хотів був піти, але тієї миті крізь натовп проштовхався поліцай — молодий чоловік із нотатником у руці. Він схвильовано слинив списаного олівця.

— Хвилинку, — сказав він і почав щось записувати.

— Тут усе гаразд, — мовив Равік.

— Хвилинку, пане.

— Я дуже поспішаю. В мене терміновий виклик.

— Хвилинку, пане. Ви лікар?

— Я перев'язав артерію, і все. Тепер вам треба тільки дочекатися "швидкої допомоги".

— Одну секунду, пане! Мені треба записати ваше прізвище. Ви ж бо свідок.

— Я не бачив, як сталося лихо. Надійшов пізніше.

— Однаково я повинен усе записати. Це дуже важкий випадок, пане.

— Бачу, — сказав Равік.

Поліцай спитав жінку, як її прізвище. Жінка не відповіла. Вона дивилася на поліцая непорушним поглядом і, мабуть, нічого не бачила. Той з надмірного запалу нахилився над нею. Равік озирнувся. Юрба оточила його стіною. Пробитися крізь неї було неможливо.

— Послухайте, — звернувся він до поліцая. — Я дуже поспішаю.

— Я чудово розумію вас, пане! Тим більше не треба вам ускладнювати справи. Я повинен усе записати. Ви свідок, а для нас це дуже важливо. Жінка може померти.

— Вона не помре.

— Хтозна. А, крім того, йдеться про відшкодування за каліцтво.

— Ви викликали "швидку допомогу"?

— Мій колега викликав. А тепер не заважайте мені, а то ми ще довше загаємось.