Клаптик паперу! А як багато важить, маєш ти його чи ні. Покажи клаптик паперу, і це бидло почне вибачатись і кланятись. Байдуже, хто ти. Хоч виріж цілу родину чи пограбуй банк, він буде віддавати тобі честь. А без паспорта сьогодні самого Христа запроторили б до в'язниці. А втім, він і так не дожив би до своїх тридцяти трьох років. Його вбили б раніше.
— Ви залишитесь тут, поки ми все не з'ясуємо, — сказав Фернан. — Я вже про це подбаю.
— Чудово, — мовив Равік.
Фернан, твердо ступаючи, вийшов з кімнати. Другий службовець порпався в паперах.
— Мені дуже прикро, пане, — за хвилю озвався він. — Фернан схибнутий на таких справах.
— Нічого.
— Нам можна йти? — спитав один із робітників.
— Ідіть.
— От і добре. — Робітник обернувся до Равіка. — Після світової революції вам не треба буде вже ніякого паспорта.
— Бачите, пане, — знов озвався службовець, — Фернанів батько загинув у світову війну. Тому він ненавидить німців і так поводиться. — Службовець збентежено дивився на Равіка. Видно, він уже здогадався про все. — Мені страшенно прикро, пане. Якби я був сам…
— Нічого. — Равік озирнувся по кімнаті.— Можна мені зателефонувати, поки не вернувся той Фернан?
— Звичайно, можна. Телефон он там на столі. Тільки швидко.
Равік зателефонував Морозову. Він пояснив йому по-німецькому, що сталося, й попросив повідомити Вебера.
— І Джоан теж? — спитав Морозов.
Равік завагався.
— Ні. Поки що не треба. Скажи їй, що мене затримали, але через два-три дні все владнається. Подбай про неї.
— Добре, — відповів Морозов. Чути було, що це доручення не вельми його втішило. — Добре, Воцеку.
Тільки-но Равік поклав телефонну трубку, як зайшов Фернан.
— Якою мовою ви оце говорили? — спитав він, глузливо посміхаючись. — Чеською?
— Есперанто, — відповів Равік.
Вебер прийшов другого дня вранці.
— Яка гидотна нора, — сказав він, озираючись по камері.
— У Франції ще є справжні в'язниці,— відповів Равік, — не заражені слинявим гуманізмом. Добротне, смердюче вісімнадцяте сторіччя.
— Свинство, — мовив Вебер. — А найбільше свинство, що ви сюди попали.
— Не треба робити людям добра. Бо відразу ж вилізе боком. Мені не слід було чіпати жінку, хай би стікала кров'ю. Ми живемо в залізну добу, Вебере.
— У чавунну. Ці маруди винюхали, що ви перебуваєте в Парижі нелегально?
— Певне.
— І адресу дізналися?
— Звичайно, ні. Не можу ж я підводити свій старенький "Ентернасіональ". Господиню оштрафували б за те, що вона тримає незареєстрованих пожильців. А потім улаштували б облаву і схопили б з десяток утікачів. Цього разу я назвав готель "Ланкастер". Дорогий, розкішний, невеличкий готель. Я там колись жив у добрі давні часи.
— У вас тепер нове прізвище? Воцек?
— Владимир Воцек. — Равік посміхнувся. — Четверте прізвище.
— От халепа, — сказав Вебер. — Що ж робити, Равіку?
— Не так багато є можливостей щось зробити. Головне, щоб ті типи не довідалися, що я у Франції не вперше. А то дадуть шість місяців в'язниці.
— Хай їм чорт!
— Так, світ з кожним днем стає гуманніший. Живи в небезпеці, казав Ніцше. Емігранти так і роблять — мимоволі.
— А якщо поліція не довідається ні про що?
— То, мабуть, обійдеться двома тижнями. А потім, як завжди, вишлють.
— А далі що?
— Далі я повернуся назад.
— Поки вас знову спіймають?
— Саме так. Цього разу в мене була довга перерва. Два роки. Ціле життя.
— Треба щось робити. Так довше тривати не може.
— Чому ж, може. А що ж ви зробите?
Вебер замислився.
— Дюран! — раптом вигукнув він. — Звичайно! Він людина впливова, має повно знайомих… — Вебер не докінчив своєї думки, бо згадав про інше. — Боже мій, та ви ж самі оперували одного з головних бонз, що відають справами емігрантів! Того, з жовчним міхуром!
— Не я. Дюран…
Вебер засміявся.
— Звичайно, я старому цього не скажу. Але він міг би дещо зробити. Я від нього не відчеплюся.
— Великої користі з того не буде. Я недавно видер у Дюрана дві тисячі франків. Він так швидко цього не забуде.
— Забуде, — сказав Вебер, повеселішавши. — Побоїться, щоб ви нічого не розповіли про його так звані операції. Ви ж оперували за нього десятки разів. Крім того, ви йому потрібні!
— Він легко знайде собі когось іншого. Біно або якогось хірурга з утікачів. їх є скільки завгодно.
Вебер погладив вуса.
— З такими руками, як у вас, не знайде. В кожному разі, я спробую. Сьогодні ж таки. А тут я можу чимось вам допомогти? Як вас годують?
— Препогано. Але мені щастить дещо купити через наглядачів.
— А як із сигаретами?
— Вистачає. А того, чого мені справді бракує, ви не дістанете: ванни.
Равік пробув у в'язниці два тижні. Разом із ним у камері сиділи єврей-сантехнік, напів'єврей-письменник і поляк. Сантехнік тужив за Берліном, письменник ненавидів те місто, а полякові було до всього байдуже. Равік постачав їм сигарети. Письменник розповідав єврейські анекдоти. Сантехнік виявився незамінним: якби не він, у камері не можна було 6 дихати від смороду.
Через два тижні Равіка забрали з камери. Спершу його повели до інспектора, і той спитав, чи в нього є гроші.
— Є.
— Добре. То візьміть таксі.
Равік вийшов із в'язниці у супроводі поліцая. Вулиця була досить широка й сонячна. Як добре знов опинитися надворі! Біля брами якийсь старий чоловік торгував повітряними кулями. Равік здивувався: чому саме перед в'язницею? Поліцай підкликав таксі.
— Куди ми поїдемо? — спитав Равік.
— До начальника.
Равік не знав, що то був за начальник. Та й хіба не однаково. Він ладен був їхати куди завгодно, аби тільки не до начальника німецького концтабору. Це було найстрашніше, що могло спіткати людину: опинитися під владою жорстокого терору, не маючи ніякої змоги боронитися. А те, що тут, можна було пережити.
У таксі був приймач. Равік увімкнув його. Передавали повідомлення про ціни на городину, потім останні вісті. Поліцай позіхнув. Равік піймав іншу хвилю. Музика. Модна пісенька. Поліцай пожвавішав.
— Шарль Трене, — сказав він. — "Менільмонтан". Шикарна пісня.
Таксі зупинилось, і Равік розрахувався. Поліцай завів його до приймальні, де, як і в усіх приймальнях на світі, тхнуло очікуванням, потом і порохом.
Він просидів там із півгодини, гортаючи давнє число "Ля ві паріз'єн", яке залишив хтось із відвідувачів. Два тижні він нічого не читав, і газета здалася йому справжньою класикою. Потім його провели до начальника.