— Коли ті панове вибралися, я їх приховала, — мовила вона. — У теперішні часи уряди довго не тримаються. Самі бачите, що я не помилилась. От тепер вони мені й пригодяться. В готельній справі треба дивитися далеко вперед.
Вона показала коридорному, де який портрет повісити. Троцького господиня відіслала назад у льох, він їй видався надто непевним. Равік оглянув той портрет, що був наполовину заліплений. Він наддер папір, і звідти з'явилася голова усміхненого Троцького. Його, мабуть, заліпив якийсь прибічник Сталіна.
— Бачите, — сказав Равік. — Іще один, замаскований Троцький. Знятий за добрих давніх часів.
Господиня взяла портрет.
— Цей можна викинути. Він ні на що не годиться. Одна половина весь час ображає другу. — Вона віддала портрет хлопцеві.— Зніми рамку, Адольфе. Вона з доброго дуба.
— А що ви зробите з тими портретами, що зняли? З Альфонсами і Франко?
— Сховаю в льох. Хтозна, може, вони ще знадобляться.
— У вас, мабуть, не льох, а казка. Тимчасовий мавзолей. Там є ще якісь портрети?
— Певне! Є ще російські — кілька портретів Леніна у картонних рамках, — ану ж колись цих не вистачить. І портрети останнього царя. Залишилися від росіян, що тут повмирали. Один навіть розкішний олійний портрет, намальований з натури, у важкій позолоченій рамі. Він належав пожильцеві, що наклав на себе руки. Є й італійці. Два Гарі-бальді, три королі і трохи попсований Муссоліні на газетному папері, з тих часів, коли він ще був соціалістом і жив у Цюріху. Він, іґравда, цінний тільки як рідкість, ніхто не хоче, щоб він висів на стіні.
— А німці теж у вас є?
— Є кілька портретів Маркса, вони найчастіше трапляються. І один Лассаль, один Бебель… А ще груповий портрет — Еберт, Шейдеман, Носке та інші люди. Носке на ньому заляпаний чорнилом. Мені казали, що він став нацистом.
— Це правда. Можете повісити його разом із соціалістом Муссоліні. А з іншого табору нікого з німців не маєте?
— Чому ж, маємо Гінденбурга, кайзера Вільгельма, Бісмарка і…— господиня всміхнулася, — навіть Гітлера в дощовику. Ми непогано вкомплектовані.
— Що? — здивувався Равік. — Гітлера? Звідки він у вас?
— Лишив один гомосексуаліст. Він приїхав сюди тридцять четвертого року, коли в Німеччині вбили Рема та інших. Чогось дуже боявся і весь час молився. Звався Пуці. Потім його забрав із собою один багатий аргентінець. Хочете побачити портрет Гітлера? Він у льоху.
— Не тепер. І не в льоху. Я краще погляну на нього, коли такими портретами будуть обвішані всі номери в готелі.
Господиня пильно глянула на нього.
— Ага, — врешті мовила вона. — Ви хочете сказати, коли вони приїдуть сюди як емігранти?
Борис стояв у вишитій золотом лівреї перед "Шехерезадою". Він відчинив дверці таксі. З машини виліз Равік. Морозов усміхнувся.
— А мені здавалося, що ти не хотів приходити сюди.
— Я й не хотів.
— Це я його присилувала, Борисе. — Кет Гегстрем обняла Морозова. — Хвалити бога, що я знов із вами!
— У вас російська душа, Катю. Бозна-чому вам судилося народитись у Бостоні. Заходь, Равіку. — Морозов розчинив вхідні двері.— Людина велика у своїх задумах, але слабка в здійсненні їх, У цьому наше лихо і наш чар.
"Шехерезада" була оздоблена як східне шатро. Офіціантами були росіяни в червоних черкесках, а оркестр складався з російських і румунських циганів. Гості сиділи біля столиків на лаві, що тяглася вздовж усієї стіни. В залі було темнувато й досить людно.
— Що ви будете нити, Кет? — спитав Равік.
— Горілку. І нехай грають цигани. З мене досить "Віденського лісу" в ритмі військового маршу. — Кет скинула чере-вички й підібгала під себе ноги. — Я вже не втомлена, Равіку, — мовила вона. — Кілька годин у Парижі — і я зовсім інша. А проте в мене й досі таке почуття, ніби я втекла з концтабору. Ви можете таке уявити?
Равік подивився на неї.
— Приблизно можу.
Офіціант приніс невеличкий графин горілки й чарки. Равік налив їх і подав одну Кет. Вона швидко, спрагло випила й поставила чарку. Тоді озирнулася по залі.
— Старий балаган, — усміхнулася вона. — Але вночі він обертається в казкову печеру, де можна сховатись і мріяти.
Вона відхилилася на спинку лави. Лагідне світло, що лилося з-під скляної стільниці, освітлювало і і обличчя.
— Равіку, чому вночі все стає якесь барвистіше? Все здається легким, усе можна осягти, а чого не осягнеш, те виповнюєш мріями. Чому?
Він усміхнувся.
— Якби не мрії, ми б не могли витримати дійсності.
Оркестранти почали настроювати інструменти. Зазвучали квінти й скрипкові пасажі.
— Ви не схожі на людину, що дурить себе мріями, — сказала Кет.
— Дурити себе можна й правдою. Це ще небезпечніше.
Зазвучала музика. Спершу тільки цимбали. М'які, вкутані замшею молоточки тихо, майже нечутно вихопили з присмерку мелодію, підкинули її вгору ніжним гліссандо і, повагавшись, передали далі скрипкам.
Циган неквапом перейшов залу й зупинився біля їхнього столика. Він стояв, >сміхаючись і притискаючи скрипку до плеча. Настирливі очі й жадібно-неуважний вираз обличчя. Без скрипки він скидався б на торговця худобою, а зі скрипкою був посланцем степів, чарівних вечорів, безмежного простору і всього того, що не вкладається в дійсність.
Кет сприймала мелодію всією шкірою, ніби джерельну воду у квітні. їй раптом захотілось озватися луною, але не було нікого, хто б погукав її. Невиразно мурмотіли чиїсь голоси, майоріли уривки спогадів, часом щось мерехтіло, як парча, та потім зникало, і не було нікого, хто б погукав її. Нікого, хто б погукав.
Циган уклонився. Равік тицьнув йому під столом гроші. Кет Гегстрем ворухнулася.
— Равіку, ви були коли-небудь щасливі?
— І не раз.
— Я не про те. Я хочу сказати — щасливі по-справжньому, коли перехоплює дух, коли втрачаєш глузд від щастя й віддаєшся йому всім своїм єством.
Равік глянув на вузеньке схвильоване обличчя жінки, що зазнала тільки найненадійнішого різновиду щастя — кохання.
— Не раз, Кет, — сказав він, маючи на думці щось зовсім інше і знаючи, що те щось теж не було щастям.
— Ви не хочете мене зрозуміти. Або не хочете про це говорити. Хто це співає з оркестром?
— Не знаю. Я давно тут не був.
— Звідси її не видно. І серед циганів її немає. Мабуть, сидить десь за столиком.