Посольство, захист, протекція, подумав Равік. Наче мова йде про якусь іншу планету.
— Мені дивно, що професорові Бернштейну й досі дозволяють практикувати, — сказав він.
— Більше не дозволяють. Він прийняв мене тайкома, коли почалася перша кровотеча. Слава богу, що я можу позбутися цієї дитини. Народити від нациста… — Її аж пересмикнуло.
Равік підвівся.
— Мені треба йти. Вебер після обіду ще раз огляне вас. Тільки задля проформи.
— Я знаю. А однаково цього разу мені страшно.
— Послухайте, Кет… Це ж не вперше. І операція простіша, ніж видалення апендикса, яку я робив вам два роки тому. — Равік обережно обняв її за плечі.— Ви були першою, кого я оперував у Парижі. Це як перше кохання. Я буду обережний. А крім того, ви мій талісман. Принесли мені щастя. І надалі повинні приносити.
— Так, — сказала вона й глянула на нього.
— Ну й добре. Прощавайте, Кет. О восьмій вечора я зайду по вас.
— Прощавайте, Равіку. Зараз я піду до Менбоше й куплю собі вечірню сукню. Треба ж мені скинути з себе цю втому. І це відчуття, ніби я заплуталася в павутинні. Ох, той мені Відень, — сказала вона й гірко всміхнулася. — Місто мрій…
Равік спустився ліфтом і пройшов вестибюлем повз бар. Там сиділо кілька американців. Посеред вестибюля на столі стояв великий букет червоних гладіолусів. У сіруватому тьмяному світлі вони кольором нагадували закипілу кров. Аж підійшовши ближче, Равік побачив, що квітки свіжі, їх так міняло світло, що пробивалося знадвору.
На другому поверсі готелю "Ентернасіональ" панував шарварок. У багатьох кімнатах двері були відчинені навстіж, покоївка і коридорний то забігали туди, то знов вибігали, а господиня командувала ними, стоячи в коридорі.
Равік піднявся сходами нагору.
— Що сталося? — спитав він.
Господиня, огрядна жінка з величезними грудьми й маленькою головою в коротких чорних кучерях, відповіла:
— Іспанці вибралися.
— Я знаю. Але навіщо так пізно прибирати кімнати?
— Вранці вони нам будуть потрібні.
— Приїздять нові німецькі емігранти?
— Ні, іспанські.
— Іспанські? — перепитав Равік, не відразу збагнувши, що вона має на думці.— Як це? Вони ж щойно виїхали.
Господиня глянула на нього чорними блискучими очима й посміхнулася. В тій посмішці була і простацька мудрість, і простацька іронія.
— А інші повертаються.
— Які інші?
— Їхні супротивники, звичайно. Так завжди буває.— Господиня гукнула щось покоївці.— В нас давній готель, — не без гордощів повела вона далі.— І наші пожильці залюбки повертаються сюди. Вони вже чекають на свої колишні кімнати.
— Уже чекають? — здивувався Равік. — Хто?
— Панове з ворожого табору. Більшість їх уже мешкали тут. Звичайно, дехто за цей час загинув. А решта зупинилися в "Біаріці" та в "Сен-Жан де Люзі" й чекали, поки звільняться кімнати.
— Хіба вони вже тут були?
— Отакої, пане Равіку! — Господиню здивувала його нетямущість. — Певне, що були. Під час диктатури Прімо де Рівери. їм тоді довелося тікати, й вони жили в нас. Коли Іспанія стала республіканською, вони повернулися назад, а до нас приїхали монархісти й фашисти. Тепер уже останні з них вертаються додому, а республіканці знов приїздять сюди. Ті, що ще залишилися.
— Справді. Я про це якось не подумав.
Господиня заглянула до однієї кімнати. Над ліжком висіла кольорова літографія з зображенням колишнього короля Альфонса.
— Зніми його, Жанно! — гукнула вона.
Покоївка зняла портрет.
— Так. Постав сюди.
Господиня поставила портрет праворуч під стіною і пішла далі. В сусідній кімнаті висів портрет генерала Франко.
— Цього також зніми. І постав до Альфонса.
— Чого ж ті іспанці не забрали своїх портретів із собою? — спитав Равік.
— Емігранти рідко забирають портрети, коли повертаються на батьківщину, — пояснила господиня. — Портрети дають їм розраду на чужині. А коли вертаєшся, вони вже не потрібні. Та й рами незручно перевозити, і скло легко б'ється. Портрети майже завжди залишаються в готелях.
Вона поставила під стіну в коридорі ще два портрети гладкого генералісимуса, одного Альфонса й невеличкий портрет генерала Кейпо де Льяно.
— Святих можна не знімати, — вирішила вона, побачивши в одній кімнаті яскравий образ мадонни. — Святі дотримуються нейтралітету.
— Не завжди, — заперечив Равік.
— У важкі часи бог завжди має якийсь шанс. Я вже набачилась тут атеїстів, що молилися богу. — Господиня крутнула лівим плечем, поправляючи груди. — А ви ніколи не молилися, коли опинялись у безвиході?
— Звичайно, ні. Але я не атеїст. Я просто скептик.
На сходах з'явився коридорний із цілим оберемком портретів.
— Ви хочете змінити декорації? — спитав Равік.
— Авжеж! У готельній справі треба мати великий такт. Тоді в тебе буде й добра слава. Особливо з такими клієнтами, як у нас. Вони в цих справах дуже чутливі, я вже знаю. Кому сподобається кімната, коли зі стіни на нього гордовито дивитиметься його смертельний ворог, намальований яскравими фарбами, та ще й у позолоченій рамі? Хіба не правда?
— Правда. На сто відсотків.
Господиня обернулася до хлопця.
— Постав сюди портрети, Адольфе. Ні, краще постав їх рядком під ту стіну проти світла, щоб було видно.
Коридорний щось буркнув і заходився виставляти портрети.
— А що ви тепер повісите в кімнатах? — поцікавився Равік. — Оленів, краєвиди, виверження Везузію тощо?
— Хіба як не стане давніх портретів. Я переважно вивішую їх.
— Яких давніх?
— Ну, що раніше тут висіли. Тих, що їх ті панове полишали, коли вернулися до влади. Ось вони.
Господиня показала на ліву стіну коридора, де хлопець уже виставив рядком нові портрети, якраз навпроти тих, що їх повиносили з кімнат. Там були два портрети Маркса, три портрети Леніна, з яких один був наполовину заліплений папером, кілька малих, оправлених у рамці чорно-білих портретів Негріна та інших керівників республіканської Іспанії, портрет Троцького. Вони були непоказні, жоден із них не вигравав барвами, орденами та емблемами, як помпезні Альфонси, Прімо де Рівери і Франко під правою стіною. Два світи мовчки дивились один на одного у тьмяно освітленому коридорі, а між ними стояла господиня французького готелю, обдарована тактом, досвідом та іронічною мудрістю свого народу.