— То це, певне, хтось із гостей. Тут таке часто буває.
— Дивний голос, — сказала Кет. — Сумний і водночас бунтівний.
— Це такі пісні.
— Або я така. Ви розумієте слова?
— "Я вас кохав". Романс на слова Пушкіна.
— Ви знаєте російську мову?
— Тільки те, чого мене навчив Морозов. Переважно лайку. Щодо лайки, то російська мова просто видатна.
— Ви не любите говорити про себе, правда?
— Я не люблю про себе навіть думати.
Кет помовчала.
— Часом мені здається, що давнє життя скінчилося, — мовила вона. — Безтурботність, надія — все це минуло.
Равік усміхнувся.
— Воно ніколи не скінчиться, Кет. Життя надто велика річ, щоб скінчитися раніше, ніж ми перестанемо дихати.
Вона не слухала його.
— На мене часто нападає страх, — повела вона далі.— Якийсь раптовий, нез'ясовний страх. Таке почуття, наче ми вийдемо звідси й побачимо, що світ завалився. У вас воно теж буває?
— Так, Кет. Воно в кожного буває. Ось уже двадцять років уся Європа заражена цією хворобою.
Вона мовчала, дослухаючись до музики.
— А тепер уже не російська пісня.
— Ні. Італійська. "Санта Лючія".
Промінь прожектора перебіг зі скрипаля на столик біля оркестру. Тепер Равік побачив жінку, що співала. Це була Джоан Маду. Вона сиділа сама за столиком, спершись на нього рукою, й дивилася кудись поперед себе, ніби задумалась і нікого не бачила навколо. В яскравому світлі її обличчя здавалося дуже блідим. На ньому не лишилося й сліду від того погаслого, неживого виразу, що його знав Равік. Воно світилося бентежною приреченою красою, і він згадав, що вже раз коротку хвилю бачив його таким — уночі в її кімнаті, але тоді він подумав, що то йому, захмелілому, привиділось, і все зразу зникло. І ось знов те саме обличчя, ще краще, ніж того разу.
— Що з вами, Равіку? — спитала Кет.
Він повернувся до неї.
— Нічого. Просто знайома пісня. Неаполітанський сентиментальний романс.
— Спогади?
— Ні. В мене немає спогадів.
Він відповів гостріше, ніж хотів, і Кет пильно подивилась на нього.
— Інколи мені хотілося б знати, що з вами діється, Равіку.
Він махнув рукою.
— Те саме, що й з кожним. У наш час світ повний авантурників, що стали ними не з власної волі. їх можна зустріти в кожному готелі для втікачів. І в кожного своя історія, яка для Александра Дюма чи Віктора Гюго була б знахідкою. А тепер тільки-но почнеш розповідати її, як твій слухач уже позіхає. Нате ще чарку, Кет. Тепер найнеймовірніша пригода — нескаламучене, спокійне життя.
Оркестр заграв блюз. Танцювальна музика в нього виходила кепсько. Кілька пар почало танцювати. Джоан Маду підвелася й рушила до виходу. Вона йшла так, ніби зала була порожня. Раптом Равік згадав, що про неї сказав Морозов. Джоан пройшла досить близько від їхнього столика. Равікові здалося, що вона побачила його, але її погляд відразу байдуже ковзнув кудись повз нього, і вона вийшла.
— Ви знаєте цю жінку? — спитала Кет, що стежила за Равіком.
— Ні.
VIII
— Бачите, Вебере? — спитав Равік. — Ось… і ось… і ось тут…
Вебер схилився над операційним столом.
— Так…
— Маленькі вузлики, ось… і ось. Це не прості потовщення і не зрощення…
— Ні…
Равік випростався.
— Рак, — сказав він. — Безперечний, виразний рак. Давно в мене не було такого з біса складного випадку. Дзеркало нічого не показує, під час обмацування в ділянці тазу виявлено тільки невеличке пом'якшення з одного боку, ледь відчутну припухлість, може, кісту або міому, нічого загрозливого, проте знизу добратися не можна. Довелося різати, і раптом ми знаходимо рак.
Вебер подивився на нього.
— Що ви будете робити?
— Можна взяти заморожений зріз і дослідити тканину під мікроскопом. Буассон ще в лабораторії?
— Напевне.
Вебер попросив сестру подзвонити в лабораторію. Вона швидко вийшла, нечутно ступаючи гумовими підошвами.
— Треба оперувати далі, зробити гістероектомію, — мовив Равік. — Робити ще щось нема глузду. Найгірше те, що вона нічого не знає. Який пульс? — спитав він у сестри, що давала наркоз.
— Рівний. Дев'яносто.
— Кров'яний тиск?
— Сто двадцять.
— Добре.
Равік подивився на Кет Гегстрем. Вона лежала на операційному столі в положенні Тренделенбурга.
— Треба було б її попередити. Отримати згоду. Не можна ж так просто пошматувати людину… Чи можна?
— За законом можна. А взагалі… ми однаково вже почали.
— Мусили. Звичайним способом нічого не можна було зробити. Але це вже інша операція. Викинути матку не те саме, що зробити аборт.
— Мені здається, вона вам довіряє, Равіку.
— Не знаю. Мабуть. Але чи вона погодилася б… — Він поправив ліктем гумовий фартух, пов'язаний поверх білого халата. — А все-таки… Поки що спробую заглянути далі. Ще встигнемо вирішити, чи робити гістероектомію. Скальпель, Ежені.
Він продовжив розріз до пупка, дрібніші судини затиснув, більші перехопив подвійними вузлами, взяв другого скальпеля й розрізав жовтувату фасцію. Потім відділив м'язи тупим боком ножа, підняв очеревину, розрізав її і затиснув краї.
— Розширювач!
Молодша сестра вже тримала його напоготові. Вона спустила ланцюжок з тягарцем і причепила до нього пластинку.
— Серветки!
— Є серветки.
Равік обіклав вологими теплими серветками розтин і обережно ввів щипці. Тоді підвів очі.
— Гляньте сюди, Вебере… і сюди. Ось широка зв'язка. Ущільнена, тверда маса. Неможливо взяти щипцями. Надто далеко зайшла хвороба.
Вебер уважно оглянув те місце, на яке показував Равік.
— А тут ось бачите, — повів далі Равік. — Ці артерії вже не можна затиснути. Надто вони витончилися. І тут метастази. Безнадійно…
Він обережно зрізав тоненьку стяжку тканини.
— Буассон у лабораторії?
— Так, — відповіла сестра. — Я йому дзвонила. Він чекає.
— Добре. Пошліть йому пробу. Ми почекаємо наслідків. Хвилин за десять аналіз буде готовий.
— Скажіть йому, хай повідомить нас по телефону про наслідки, — додав Вебер. — Відразу ж. Операцію поки що припинимо.
Равік випростався.
— Пульс?
— Дев'яносто п'ять.
— Кров'яний тиск?
— Сто п'ятнадцять.
— Добре. Думаю, нам нема чого більше зважувати, Вебере, чи оперувати хвору без її згоди. Тут уже нічого не можна зробити.
Вебер кивнув головою.
— Тільки зашити, — сказав Равік. — Видалити плід, і все. Зашити й нічого їй не казати.