— Гвардійці зрадили!
— О! А! О!!!
Парк наповнився гамором, криками, пострілами. Заколотники вдерлися в парк — це було ясно!
Вся компанія кинулася тікати із звіринця. Міністри повиймали шпаги. Товстуни кричали не своїм голосом.
У парку вони побачили таке.
З усіх боків наступали люди. Їх було безліч. Збуджені обличчя, закривавлені лоби, подерті куртки, щасливі посмішки… Це йшов народ, який сьогодні переміг. Гвардійці змішалися з ним. Червоні кокарди сяяли на їхніх капелюхах. Робітники були теж озброєні. Бідняки в коричневому одязі, в дерев'яних черевиках насувалися цілим військом. Дерева гнулися під їхнім натиском, кущі тріщали.
— Ми перемогли! — кричав народ.
Три Товстуни побачили, що рятунку нема.
— Ні! — заявив один з них. — Неправда! Гвардійці, бийте їх!
Але гвардійці стояли в одних лавах з бідняками. І тоді загримів голос, що заглушив шум натовпу. Це говорив зброяр Просперо.
— Здавайтесь! Народ переміг! Скінчилося царство багатіїв і ненажер! Все місто в руках народу. Всі товстуни в полоні.
Щільна, схвильована, строката стіна обступила Товстунів. Люди розмахували червоними прапорами, киями, шаблями, махали кулаками. І тут почулася пісня.
Тібул у своєму зеленому плащі, з головою, перев'язаною ганчіркою, крізь яку просочувалася кров, стояв поруч Просперо.
— Це сон! — крикнув хтось із Товстунів, затуляючи руками очі.
Тібул і Просперо заспівали. Тисячі людей підхопили пісню. Вона летіла по усьому велетенському парку, через канали й мости. Народ, що наступав од міської брами до палацу, почув її і теж почав співати. Пісня котилась, наче морський вал, дорогою, через браму, в місто, по всіх вулицях, де наступали робітники і бідняки. І тепер співало цю пісню все місто. Це була пісня народу, який переміг своїх гнобителів.
Не лише Три Товстуни із своїми міністрами, захоплені в палаці, щулились, і тремтіли, і збивалися в одну жалюгідну отару при звуках цієї пісні, — всі франти в місті, товсті крамарі, ненажери, купці, знатні дами, лисі генерали тікали, перелякані і збентежені, неначе це були не слова пісні, а постріли і вогонь.
Вони шукали місця, де б сховатися, затикали вуха, заривалися головами в дорогі гаптовані подушки.
Кінчилося тим, що величезний натовп багатіїв тікав у гавань, щоб сісти на кораблі і відплисти з країни, де вони втратили все: свою владу, свої гроші і привільне життя дармоїдів. Але тут їх оточили матроси. Багатії були заарештовані. Вони просили пощади. Вони говорили:
— Не чіпайте нас! Ми не будемо більше силувати вас працювати на нас…
Але народ їм не вірив, тому що багатії вже не раз обманювали бідняків і робітників. Сонце стояло високо над містом. Синіло чисте небо. Можна було подумати, що святкують велике, небувале свято.
Все було в руках народу: арсенали, казарми, палаци, хлібні склади, магазини. Скрізь стояла варта гвардійців з червоними кокардами на капелюхах.
На перехрестях майоріли червоні прапори з написами:
ВСЕ, ЩО ЗРОБЛЕНО РУКАМИ БІДНЯКІВ,
НАЛЕЖИТЬ БІДНЯКАМ!
ХАЙ ЖИВЕ НАРОД!
ГЕТЬ ДАРМОЇДІВ І НЕНАЖЕР!
Але що сталося з Трьома Товстунами?
Їх повели в головний зал палацу, щоб показати народові. Робітники у сірих куртках з зеленими вилогами, тримаючи напереваги рушниці, були за конвоїрів. Зал виблискував тисячами сонячних плям. Скільки тут було людей! Але як відрізнялися ці люди від того зборища, перед яким співала маленька Суок у день свого знайомства з наслідником Тутті!
Тут були всі ті глядачі, які аплодували їй на ринках і площах. А тепер їхні обличчя здавалися веселими і щасливими. Люди юрмилися, лізли один одному на спини, сміялися, жартували. Деякі плакали від щастя.
Ніколи таких гостей не бачили парадні зали палацу. І ніколи ще так яскраво не осявало їх сонце.
— Тсс!
— Тихше!
Зверху на сходах з'явилася процесія полонених. Три Товстуни дивилися в землю. Попереду йшов Просперо і з ним Тібул.
Колони хиталися від захоплених вигуків, а Три Товстуни оглухли. Їх звели по сходах, щоб народ побачив ближче і переконався, що ці страшні Товстуни у нього в полоні.
— Ось… — сказав Просперо, ставши біля колони. Він був такий заввишки, як майже половина цієї величезної колони; його руда голова горіла нестерпним полум'ям у сонячному сяйві. — Ось… — сказав він, — ось Три Товстуни. Вони душили бідний народ. Вони примушували нас працювати до кривавого поту і забирали у нас все. Бачите, як вони розжиріли! Ми перемогли їх! Тепер ми працюватимемо самі на себе. Ми всі будемо рівні. У нас не буде ні багачів, ні дармоїдів, ні ненажер. Тоді нам буде добре, ми всі будемо ситі і багаті. Якщо ж нам буде погано, то ми знатимемо, що нема нікого, хто жиріє в той час, як ми голодні…
— Ура! Ура! — лунали крики.
Три Товстуни сопіли.
— Сьогодні день нашої перемоги. Дивіться, як сяє сонце! Слухайте, як співає птаство! Відчуйте, як пахнуть квіти. Запам'ятайте цей день, запам'ятайте цю годину!
І коли прозвучало слово "годину", всі голови повернулися туди, де був годинник.
Він висів між двома колонами, у глибокій ніші. Це був великий дубовий ящик з різьбленими й емальованими прикрасами. Посередині темнів диск з цифрами.
"Котра година?" — подумав кожний.
І раптом (це вже останнє "раптом" у нашому романі)… раптом дубові двері ящика розчинилися. Ніякого механізму всередині не було, вся машина годинника була виламана. І, замість мідних коліщат та пружин, у цій шафі сиділа рожева, блискуча і сяюча Суок.
— Суок! — зітхнув зал.
— Суок! — заверещали діти.
— Суок! Суок! Суок!
Загриміли оплески…
Голубоокий гвардієць вийняв дівчинку із шафи. Це був той самий голубоокий гвардієць, який викрав ляльку наслідника Тутті з коробки вчителя танців Раздватричі. Він привіз її в палац, він звалив ударом кулака державного канцлера і гвардійця, що волік бідну живу Суок. Він заховав Суок в годинникову шафу і підмінив її мертвою, подертою лялькою. Пам'ятаєте, як у Залі Суду він тряс це опудало за плечі і як він віддав його на розтерзання звірам?
Дівчинку передавали з рук у руки. Люди, які називали її кращою танцюристкою в світі, які кидали їй на килимок останні монети, обнімали її, шепотіли: "Суок!", цілували, пригортали до грудей. Там, під грубими, подертими куртками, забрудненими сажею і дьогтем, билися змучені, великі, повні ніжності серця.