— Я гадав, ви хотіли...
— Ні, — відповів я.
Він почухав потилицю:
— Ет, чорт!.. Нелегко буде втовкмачити моїй фірмі. Думав, ви дійдете до тисячі п'ятисот. Ну, нічого — принаймні на цей раз я вихопив цю чортопхайку у вас з-під носа!
— Що й треба було, — сказав я.
Гвідо нічого не зрозумів. І лише коли побачив, що до мене підійшов Кестер, збагнув усе відразу і схопився за волосся.
— Боже мій, то машина була ваша? Ох, я ж осел, безглуздий осел! Дав себе обкрутити кругом пальця! Як справжній простак! Бідолашний Гвідо! Спіймався на такий гачок. Ну, що тут говорити! Найхитріші самі попадаються на найбанальніших речах! Ну, нічого, наступного разу якось наверстаємо!..
Він сів за руль і поїхав з двору. Ми дивилися машині услід, і на душі у нас було не дуже радісно.
Пополудні прийшла Матільда Штос. Треба було розрахуватися з нею за останній місяць. Кестер виплатив їй гроші й пообіцяв поговорити з новим власником майстерні, щоб її взяли за прибиральницю. Ми і Юппа влаштували у нього. Але Матільда похитала головою:
— Нє-е, пане Кестер, з мене досить. Кості вже огрубіли.
— То що ж ви робитимете? — спитав я.
— Поїду до дочки. Вона замужем у Бунцлау. Знаєте Бунцлау?
— Ні, Матільдо.
— Але ж пан Кестер знає?
— Теж ні, пані Штос.
— Чудасія, та й годі, — дивувалась Матільда, — ніхто не знає Бунцлау. Кого тільки не питала — не знають. А між тим дочка моя дванадцять років тому вийшла туди заміж. За секретаря канцелярії.
— Тоді повинен існувати й Бунцлау. Можете бути певні цього. Якщо секретар канцелярії живе там.
— Авжеж. І все ж таки дивно, що ніхто не знає, га?
Ми погодилися з цим.
— А чого ж ви самі за весь час не побували там? — спитав я.
Матільда посміхнулась:
— Та... була на те причина. Але тепер я потрібна для дітей, у них уже четверо. І малий Едуард теж поїде зі мною.
— Я думаю, в тих краях є добряча горілка, — зауважив я. — Слив'янка там, чи що...
Матільда, ніби знітившись, підняла руки:
— В тім-то й горе. Мій зять виявився непитущий. Є такі люди, що нічогісінько не п'ють.
Кестер дістав з порожніх полиць останню пляшку.
— Ну, пані Штос, давайте вип'ємо разом на прощання.
— Не заперечую, — мовила Матільда.
Кестер поставив на стіл чарки і наповнив їх. Матільда хильнула ром з такою швидкістю, ніби вилила його крізь решето. Верхня губа у неї гарячкове тремтіла, вусики дрижали.
— Ще одну? — спитав я.
— Не можу відмовитись.
Їй налили ще повну велику чарку, а тоді вже вона почала прощатися.
— Всього найкращого вам у Бунцлау, — побажав я.
— Щиро дякую. Але смішно, що ніхто не знає Бунцлау, га?
Вона погойдуючись вийшла. Ми ще трохи постояли в спорожнілій майстерні.
— Власне кажучи, могли б і ми піти звідси, — сказав Кестер.
— Так, — відповів я. — Нам уже тут нічого більше робити.
Ми замкнули двері й вийшли у двір. Потім пішли до "Карла". Він стояв в одному гаражі поблизу і не був проданий. Ми з'їздили в банк, на пошту, і Кестер вніс гроші судовому уповноваженому по торгах.
— Тепер я поїду посплю, — сказав він, повернувшись до машини. — Ти будеш дома?
— Я сьогодні звільнився на весь вечір.
— Гаразд, то я заїду до тебе десь о восьмій.
Ми повечеряли в маленькій заміській харчевні, потім поїхали назад, до міста. Коли в'їхали в першу вулицю, у нас лопнув передній скат. Ми замінили його на новий. "Карла" давно вже не мили, і я досить-таки вимазався біля нього.
— Доведеться сходити помити руки, Отто, — сказав я.
Поблизу було велике кафе. Ми зайшли туди і сіли за стіл недалеко від виходу. Там було навдивовижу повно людей. Грав жіночий оркестр, панувала жвава метушня. На музикантках були барвисті паперові ковпаки, частина гостей одягнена у маскарадні костюми, від стола до стола злітали стрічки серпантину, здіймалися вгору повітряні кулі; кельнери моталися сюди й туди з навантаженими підносами. Усе приміщення було сповнено рухів, гамору й сміху.
— Що тут робиться? — спитав Кестер.
Білява дівчина з сусіднього стола сипнула на нас цілу хмару конфетті.
— Звідки ви взялися? — засміялась вона. — Хіба не знаєте, що сьогодні перший день масниці?
— Ах, он воно що! — мовив я. — Ну, коли так, то я піду помию руки.
Щоб добратися до умивальника, мені довелося перетнути весь зал. Я затримався на кілька секунд через групу п'яних, які хотіли підняти якусь жінку на стіл, щоб вона там співала. Жінка пручалась і верещала, стіл перекинувся, уся компанія попадала. Я чекав, поки звільниться прохід — і зненацька мене наче вразив електричний удар. Я ніби закам'янів, зникли зал, гамір, музика, лишилися тільки невиразні рухомі тіні, серед яких чітко і ясно виділявся один-єдиний стіл, а за столом — молодик у блазнівському ковпаку набакир... Одна рука його обнімала сп'янілу дівчину; скляні, тупі очі, тонкі губи, а під столом яскравожовті, до блиску начищені краги...
Мене підштовхнув кельнер. Я, мов сп'янілий, пройшов далі і знову став. Мені було жарко, але я тремтів усім тілом. Руки змокріли. Тепер я бачив і інших людей за столом. Почув, як вони з задирливими обличчями хором співали якусь пісню, постукуючи в такт пивними кухлями по столу. Мене знову хтось штовхнув.
— Не загороджуйте прохід, — буркнув незнайомий.
Я машинально пішов далі, знайшов умивальник, мив руки, але опам'ятався лише тоді, коли мало не ошпарив шкіру. Тоді повернувся назад.
— Що з тобою? — спитав Кестер.
Я не міг нічого відповісти.
— Ти захворів? — знову спитав він.
Я похитав головою і показав очима на сусідній стіл, звідки білява дівчина скоса поглядала на нас. Раптом Кестер зблід, його очі звузились. Він весь подався вперед.
— Він? — зовсім тихо спитав Отто.
— Так, — відповів я.
— Де?
Я повів очима в тому напрямі.
Кестер повільно встав. Він випростався, як удав.
— Обережно, — шепнув я. — Не тут, Отто!..
Він коротким помахом руки зупинив мене й поволі пішов уперед. Я приготувався, щоб кинутися за ним. Якась жінка насунула йому на голову зелено-червоний паперовий ковпак і повисла на його плечі. Він навіть не доторкнувся до неї, але струснув її так, що вона тільки очі вирячила на нього. Обійшовши навколо залу, він повернувся назад.
— Уже нема, — констатував він.
Я встав і оглянув зал. Кестер мав рацію.