— Не знаю...
— Авжеж. — Вона прихилила голову до мого плеча. — Коли хочеться жити, тоді щось є таке, що любиш. Це важче, але й легше водночас. Подумай: так чи інакше я мусила б померти, і тепер я вдячна, що у мене є ти. Адже я могла бути самотня і нещасна. Тоді б я вмирала з охотою. Тепер мені тяжко; але я сповнена любові, як бджола меду, коли повертається увечері до вулика. Якби я могла вибирати — я б вибрала знову те саме... щоб як тепер...
Вона поглянула на мене.
— Пат, — сказав я, — але ж є ще й третє: коли альпійський вітер стихне, тобі буде краще, і ми поїдемо звідси.
Вона все ще допитливо дивилась на мене.
— Я боюсь за тебе, Роббі. Тобі набагато тяжче, ніж мені.
— Давай більше не говорити про це, — сказав я.
— Я сказала для того, щоб ти не думав, ніби я сумую, — відповіла вона.
— Та я й не думаю, що ти сумуєш.
Вона поклала свою руку на мою:
— Ти більше не хочеш, щоб знову грали цигани?
— Ти хочеш їх послухать?
— Хочу, любий.
Я знову ввімкнув приймач, і в кімнаті тихо, потім дедалі гучніше зазвучали скрипки з флейтами і приглушені арпеджіо цимбал.
— Прекрасно, — сказала Пат. — Як вітер. Як вітер, що несе тебе кудись...
Це був вечірній концерт з ресторану одного з будапештських парків. Крізь музику іноді чути було голоси відвідувачів ресторану, час від часу лунали дзвінкі, веселі вигуки. Можна було припустити, що на каштанах острова Маргарити розпустились перші листочки, що вони блідо миготять у місячному сяйві, ніби їх колише вітерець од скрипок. Можливо, вже теплий вечір, і люди сидять на вільному повітрі, а перед ними — бокали з жовтим угорським вином, у своїх білих кітелях бігають туди й сюди офіціанти, грають цигани... Згодом, стомлені, зеленими весняними сутінками люди йдуть додому... А тут посміхаючись лежить Пат, і ніколи вже не вийде знову з цієї палати, ніколи вже не встане з цього ліжка...
Потім, якось раптом, усе пішло дуже швидко. Її обличчя ніби тануло. Вилиці загострились, а на висках проступили черепні кістки. Руки стали тоненькі, як у дитини, під шкірою напнулися ребра, і гарячка з новою силою стала трясти її схудле тіло. Сестра приносила кисневу подушку, а лікар заходив щогодини.
Якось надвечір, невідомо чому, дуже швидко спала температура. Пат опритомніла й довго дивилась на мене.
— Дай мені дзеркало, — прошепотіла трохи згодом.
— Навіщо тобі дзеркало? — спитав я. — Відпочинь трохи, Пат. Гадаю, ти переборола хворобу. У тебе вже немає температури.
— Ні, — шепотіла вона надтріснутим голосом з пересохлого горла;— дай мені дзеркало.
Я обійшов ліжко, взяв дзеркало і впустив його на підлогу. Воно розбилось.
— Пробач, — сказав я. — Така невдача. Випало просто у мене з рук і розбилося на дрізки...
— В моїй сумочці є ще одне, Роббі.
То було маленьке люстерко з хромованого нікелю.
Я провів по ньому рукою, щоб воно трохи затьмарилось, і подав Пат. Вона старанно витерла його й почала уважно розглядати себе в люстерко.
— Ти повинен їхати звідси, любий, — прошепотіла потім.
— Чому ж? Хіба я тобі неприємний?
— Ти не повинен більше бачити мене. Це вже не я...
Я взяв у неї люстерко.
— Ці металеві речі нічого не варті, Пат. Ти поглянь, який я в ньому. Блідий і кістлявий. А я ж засмаглий і міцний. Якась хвиляста штука.
— Ти повинен запам'ятати мене іншою, — шепотіла вона. — їдь звідси, любий. Я вже й сама якось справлюся з цим.
Я втішав її. Вона знову попросила люстерко і свою сумочку. Потім почала пудритись — виснажене обличчя, потріскані губи, глибокі коричньові ями під очима.
— Хоч трохи, мій любий, — сказала вона і спробувала посміхнутись. — Ти не повинен бачити мене такою страшною.
— Можеш робити, що хочеш, — сказав я, — але для мене ти ніколи не будеш страшною. Для мене ти — найкраща жінка, яких я будь-коли бачив.
Я взяв у неї з рук люстерко й пудреницю і обережно обняв руками її голову. За мить вона знову захвилювалась.
— Що, Пат? —спитав я.
— Цокає так голосно, — шепотіла вона.
— Що? Годинник?
Вона кивнула:
— Так гримить...
Я зняв годинник з руки.
Вона злякано поглянула на секундну стрілку:
— Забери його геть...
Я взяв годинник і жбурнув його. Він розбився, вдарившись об стінку.
— Отак, тепер він більше не цокає. Час зупинився.
Ми розірвали його посередині, тепер існуєм лише ми, тільки удвох — ти і я, і більше нікого.
Вона повела очима в мій бік. Її очі здавалися дуже великими.
— Любий... — прошепотіла вона.
Я не міг витримати її погляду. Він ішов з глибини і, пронизуючи мене наскрізь, линув кудись у далечінь.
— Мій вірний друг, — бурмотів я. — Мій коханий, мужній, старий друг.
Вона померла в останню годину ночі, раніш, ніж настав ранок. Вона вмирала тяжко, болісно, і ніхто не міг допомогти їй. Вона міцно тримала мою руку, але вже не знала, що я був біля неї.
Через якийсь час хтось сказав:
— Вона мертва...
— Ні, — заперечив я, — вона ще не мертва. Вона ще міцно тримає мою руку...
Світло. Нестерпне, яскраве світло. Люди. Лікар. Я повільно розняв свою руку. Рука Пат упала вниз. Кров. Виснажене, запале обличчя. Болісні, закляклі очі. Каштанове, шовковисте волосся.
— Пат, — покликав я. — Пат...
І це було вперше, коли вона не відповіла мені.
— Хочу побути з нею один, — сказав я.
— Може, спершу... — спитав хтось.
— Ні, — сказав я. — Вийдіть. Не торкайтесь до неї.
Потім я обмив на ній кров. Я ніби одерев'янів. Розчесав їй волосся. Вона охолола. Я поклав її на своє ліжко і прикрив ковдрами. Потім сів коло неї і не міг нічого думати. Сидів на стільці, втупивши в неї очі. Собака ввійшов і сів коло мене. Я спостерігав, як мінилося її обличчя. Я нічого не міг робити — тільки спустошений сидів біля неї і дивився на неї... Потім настав ранок, і я побачив, що то вже була не вона.
1. "Говоріть мені про кохання" (франц.)