— Ваших легенів вистачило б на трьох, — заявив головний лікар. — Ви найздоровіший з людей, яких я зустрічав протягом багатьох років. Але у вас дуже тверда печінка. Мабуть, ви забагато п'єте.
Він щось прописав мені, і я повернувся до кімнати.
— Роббі, — спитала Пат із своєї палати. — Що він сказав?
— Мені не можна заходити до тебе поки що... — відповів я, зупинившись на дверях. — Суворо заборонено. Є небезпека, що може передатися хвороба...
— От бачиш, — злякано мовила вона, — я вже давно не хотіла цього...
— Небезпечно для тебе, Пат. Не для мене.
— Облиш дурниці, — сказала вона. — Поясни мені як слід, що сталося.
— Я правду кажу тобі. Сестро! — Я кивнув черговій сестрі, що саме принесла мені медикаменти. — Скажіть фройляйн Гольман, хто з нас двох небезпечніший.
— Пан Локамп, — пояснила сестра, — йому не можна виходити, щоб не заразив вас.
Пат недовірливо дивилась то на сестру, то на мене.
Я показав їй крізь двері медикаменти. Вона повірила, що це так, і почала сміятися, — дедалі дужче, аж поки в неї сльози виступили на очах і не закашлялась так болісно, що сестра мусила побігти до неї і підняти вище її голову.
— Боже, любий мій, — шепотіла вона, — ой, як це смішно. А як ти пишаєшся!
Пат була весела весь вечір. Звичайно, я не лишив її саму, а, одягши тепле пальто і закутавши добре шию, сидів до півночі на балконі, — сигара в одній руці, чарка — в другій, з пляшкою коньяку в ногах, — і розповідав їй усілякі пригоди з свого життя; Пат час від часу перебивала мене тихим пташиним сміхом і заохочувала розповідати далі, а я брехав і брехав, щоб викликати посмішку на її обличчі. Я радів своєму кашлю, бухикав, як міг, і випив пляшку до дна, а на ранок уже був здоровий.
Знову повіяв альпійський вітер. Од нього деренчали вікна; зсуваючись докупи, низько спускалися хмари, а лапастий сніг цілі ночі стукав у шибки; хворі лежали збуджені, нервові й не могли заснути, прислухаючись до погоди. На затишних схилах почали цвісти крокуси, а на дорогах поміж санками з'явилися перші екіпажі на високих колесах.
Пат дедалі слабішала. Вона вже не могла встати. Ночами часто в неї були приступи задухи. Тоді вона блідла від страху перед смертю. Я тримав її вологі, безсилі руки.
— Тільки б пережити цю годину! — задихалась вона. — Лише цю годину, Роббі. В цей час помирають...
Пат боялася останньої години перед світанком. Вона вважала, що наприкінці ночі невідомий струмінь життя слабне і майже згасає — і тільки цієї години боялась і хотіла, щоб я був з нею. А взагалі Пат була така мужня, що мені не раз доводилося міцно зціплювати зуби.
Я попросив перенести своє ліжко до неї в палату, і сідав до неї, коли вона прокидалась і коли її очі сповнювались відчайдушного благання. Я нерідко думав про ампули морфію у мене в чемодані і вдався б до них без жодних вагань, якби вона не була така вдячна за кожен новий день життя.
Я сидів біля її ліжка і розповідав усе, що спадало мені на думку. Пат не можна було багато говорити, і вона охоче слухала, коли я розповідав про своє життя-буття. Найбільше вона любила слухати історії з моїх шкільних років. Іноді, тільки-но переборовши новий приступ, бліда й розбита, сидячи в подушках, знову просила, щоб я зобразив їй когось із моїх учителів. Розмахуючи руками й погладжуючи удавану руду бороду, я ходив по кімнаті, сопів і скрипучим голосом виголошував професорські мудрості. Щодня я вигадував щось нове, і Пат поступово взнавала всіх забіяк і баламутів з нашого класу, які завдавали учителям найбільше неприємностей. Одного разу, почувши громовий бас нашого ректора, наскочила чергова нічна сестра... Потрібен був час, поки я, на прохання Пат, переконав її, що я не збожеволів, хоч і скакав серед ночі по кімнаті в пелерині і каплоухому капелюсі й давав прочухана якомусь Карлу Оссеге, що підступно підпиляв кафедру.
Денне світло поволі проникало в палату. Гостро вимальовувались чорні силуети гір. Бліде й холодне небо за ними починало відступати вдалину. Нічна настільна лампа ставала блідожовтою, і Пат клала своє вологе обличчя мені на руки.
— Пройшло, Роббі. Тепер у мене знову є ще один день.
Антоніо приніс мені свій радіоприймач. Я підключив його до електропроводки, заземливши до батареї парового опалення, і ввечері в палаті Пат почав настроювати. Приймач гарчав і квакав, та раптом із хрипіння прорвалась ніжна, ясна музика.
— Що це, любий? — спитала Пат.
Антоніо дав також радіожурнал. Я погортав його.
— По-моєму, Рим.
Тут прозвучав і глибокий, металевий голос диктора:
— Радіо Рома — Наполі — Фіренце...
Я повернув кнопку настройки. Соло на фортепіано.
— Цього мені не треба шукати в журналі, — сказав я. — Це Вальдштайнівська соната Бетховена. Колись я теж умів грати її — у ті часи, коли ще сподівався стати радником народної освіти, професором або композитором. Тепер я вже давно забув її. Краще повернемо далі. Нічого приємного вона не нагадує.
Теплий альт, дуже тихий і улесливий: "Parlez moi d'amour" (1).
— Париж, Пат.
Лекція про боротьбу з філоксерою... Я повернув далі.
Рекламні об'яви. Квартет.
— Що це? — спитала Пат.
— "Прага. Смичковий квартет. Опус п'ятдесят дев'ять, два, Бетховен", — прочитав я вголос.
Я почекав, поки скінчиться музична фраза, повернув далі, і раптом зазвучала скрипка, дивна скрипка.
— Це буде Будапешт, Пат. Циганська музика.
Я точніше встановив шкалу. Повно і м'яко линула мелодія над потоком звуків оркестру з цимбалів, скрипок і волинок.
— Прекрасно, Пат, правда?
Вона мовчала. Я обернувся. Вона плакала широко розкритими очима. Я ривком вимкнув приймач.
— Що з тобою, Пат? — Я поклав руку на її худенькі плечі.
— Нічого, Роббі. Звичайно, це безглуздо... Але коли почуєш таке — Париж, Рим, Будапешт... Боже, а я була б рада ще хоч раз побувати внизу, в селі...
— Але ж, Пат...
Я говорив їй усе, що міг, аби відвернути її од цих думок. Та вона хитала головою:
— Я не сумую, любий. Ти не повинен так думати. Я не сумую, коли плачу. Це находить на мене іноді, але ненадовго. Зате я надто багато думаю.
— Про що ж ти думаєш? — спитав я, цілуючи її волосся.
— Про єдине, що в мене може бути на думці, — про життя і смерть. І коли при цьому я стаю сумною і вже нічого не розумію, то переконую себе в тому, що краще вмирати, коли ще хочеться жити, ніж тоді, коли хочеться вмерти... Ти як гадаєш?