Аргоннський ліс, Аргоннський ліс,
Ти тихим цвинтарем станеш колись ..
Альфонс приніс простий, чорний дерев'яний хрест — такий самий, яких сотні тисяч стоять нескінченними рядами на солдатських могилах у Франції. Ми встановили його в узголів'ї могили.
— Ну, ходімо, — зрештою хрипко сказав Валентин.
— Ходімо, — промовив Кестер, але не зрушив з місця.
Ми всі стояли на місці. Валентин обвів усіх очима.
— За що? — ледве вимовляючи слова, сказав він. — Скажіть, за віщо? Прокляття!..
Ніхто не відповів.
Валентин кволо ворухнув рукою;
— Ходімо.
Ми пішли по гравійовій дорозі до виходу. Біля воріт на нас чекали Фред, Георг і інші.
— Він так дивно умів сміятись... — промовив Стефан Гріголяйт, сльози полилися струмками по його безпорадному й гнівному обличчю.
Я оглянувся. Ніхто не йшов за нами...
1. Гра в карти, схожа на "очко". (Прим. перекл.)
XXV
Одного лютневого дня ми з Кестером останній раз сиділи в своїй майстерні. Ми змушені були її продати, і тепер чекали на аукціоніста, який мав пустити з молотка все обладнання і наше таксі. У Кестера була надія влаштуватися на весну гонщиком в одній невеличкій автомобільній фірмі. Я лишався в кафе "Інтернаціональ" і мав намір знайти якусь роботу додатково, в денний час, щоб заробити трохи більше.
Поступово у дворі зібралося кілька покупців. Прийшов аукціоніст.
— Ти вийдеш, Отто? — спитав я.
— Навіщо? Все ж стоїть надворі, і він у курсі справ.
У Кестера був стомлений вигляд. Зовні нелегко було помітити втому, але хто його добре знав, той міг зрозуміти це. Його обличчя мало напруженіший і суворіший вигляд, ніж звичайно. Він щовечора виїжджав на машині і завжди в тому ж самому напрямі. Він уже давно знав прізвище того молодчика, що застрелив Готфріда. Тільки не міг знайти, бо той, побоюючись поліції, змінив квартиру і десь ховався. Про все це довідався Альфонс. Він теж висліджував його. Звичайно, може, вбивці зовсім не було в місті. Що Кестер і Альфонс розшукували його, він не знав. І вони чекали, що він повернеться, коли почуватиме себе в безпеці.
— Я вийду туди, подивлюсь, Отто, — сказав я.
— Піди.
Я вийшов у двір. Наші інструментальні верстати й інші речі були скупчені посеред двору. Праворуч біля муру стояло таксі. Ми начисто вимили його. Я оглянув оббивку сидінь і скати. "Наша славна дійна корівка", як завжди називав його Готфрід. Не так-то легко було розлучатися з нею.
Хтось торкнув мене за плече. Я обернувся: що за несподіванка! Передо мною стояв молодий, неприємно хвацький чоловік у пальті з поясом. Розмахуючи бамбуковою паличкою, він підморгнув мені:
— Алло! Та ми знайомі!
У мене в голові промайнула згадка про випадкову зустріч.
— Гвідо Тіс із "Аугек-и"!
— То-то ж! —самовдоволено сказав двоногий броненосець. — Адже ми з вами зустрілися тоді біля цієї самої таратайки. До речі, з вами був якийсь огидний тип.
Я ледве стримався, щоб не затопити йому в пику.
Здогадавшись, що він ледве стримався, щоб не затопити в пику Кестеру, я мимоволі скривився. Тіс це сприйняв за посмішку і, в свою чергу, вишкірив гнилі зуби.
— Ну, та про це не будемо, Гвідо не злопам'ятний. Ви ж тоді заплатили надмірну ціну за цього дідуся. А хоч що-небудь заробили на ньому?
— Заробили, — сказав я. — Машина добра.
Тіс замекав по-цапиному:
— Якби ви послухалися мене, мали б більше. І я теж. Ну, та не будемо про це! Все прощаю, все забув! Але сьогодні ми можемо обладнати справу. Візьмемо цю чортопхайку за п'ятсот марок, як пить дати. Тут немає жодної душі, яка б могла запропонувати більше. Згода?
Я зрозумів. Він гадав, що ми тоді перепродали машину, і не підозрівав, що майстерня належала нам. Навпаки, він вважав, що ми тепер знову хочемо купити таксі.
— Машина ще й тепер варта того, щоб за неї заплатити тисячу п'ятсот, — сказав я. — Навіть враховуючи податок за право возити на таксі.
— Атож, — запопадливо провадив далі Гвідо. — Ми будемо набавляти до п'ятисот, тобто я. Присудять машину нам, я виплачую вам триста п'ятдесят готівкою, прямо в лапу.
— Не можу піти на таке, — підігрівав я його. — У мене є покупець на цю машину.
— Нехай і так... — Він хотів запропонувати щось інше.
— Нема ніякої рації... — Я пішов насередину двору.
Тепер мені було ясно, що він матиме змогу набавляти до тисячі двохсот.
Аукціоніст почав пропонувати покупцям наші речі.
Спершу обладнання майстерні. Виручка за це виявилася невеликою. Так само і від інструмента. Потім дійшла черга до таксі. Спочатку хтось запропонував триста марок.
— Чотириста, — озвався Гвідо.
— Чотириста п'ятдесят, — запропонував після довгого вагання якийсь чоловік у робітничій блузі.
Гвідо надавав п'ятсот. Аукціоніст кілька разів спитав:
"Хто більше?" Чоловік у блузі мовчав. Гвідо підморгнув мені й підняв чотири пальці.
— Шістсот, — сказав я.
Гвідо азартно труснув головою й запропонував сімсот. Я набавляв далі. Гвідо одчайдушне торгувався зі мною. Почувши "тисяча", він благальне кивав мені й показав на пальцях, що я ще можу заробити сто марок. Потім запропонував тисячу десять. У відповідь на тисячу сто він почервонів, розлютившись на мене, але видавив з себе:
— Тисяча сто десять.
Я дійшов до тисячі сто дев'яносто і чекав, що він запропонує тисячу двісті. Тоді я мав намір здатися.
Але Гвідо розлютився до краю. Його дратувало те, що, як він гадав, його витіснили; він раптом запропонував тисячу триста. Я гарячково розмірковував. Якби він справді хотів купити машину, то, напевне, зупинився б на тисячі двісті. А тепер він, очевидно, лише підстьобував мене, щоб помститися за невдачу. Після нашої з ним розмови він гадав, що для мене межа тисяча п'ятсот і не бачив для себе ніякої небезпеки.
— Тисяча триста десять, — сказав я.
— Тисяча чотириста, — в ту ж мить запропонував Гвідо.
— Тисяча чотириста десять, — відповів я, трохи завагавшись. Я боявся, що на цьому й скінчиться торг.
— Тисяча чотириста дев'яносто! — Гвідо тріумфуюче й дещо глузливо дивився на мене. Він сподівався, що добре насолив мені.
Я мовчки витримав його погляд. Аукціоніст запитав раз: "Хто більше?" і вдруге підняв молоток. У ту мить, коли він присудив машину Гвідо, тріумфуючий вираз обличчя того змінився на безпорадно-здивований. Розгублений, Гвідо підійшов до мене: