Це було сказано дуже інтимно, особистісно, може, навіть суперечливо. Та коли вдумаєшся у сказане, коли зважиш тверезо, то письменнику направду треба думати про онуків, про покоління тих майбутніх читачів, які прийдуть опісля.
І коли сідаєш до столу й береш у руки перо, коли заглиблюєшся в епохи, що давно минули, то так важливо, чуєш, пам'ятати про онуків і правнуків, що прийдуть.
Один "історичний" письменник, якого читають, мабуть, не менше, ніж Романа Іваничука, і якого, щоправда, критика не вельми вихваляє, так був заплутав мандрівку свого героя у черговій своїй повісті від пункту "А" до пункту "Б", що її, мандрівку, можна порівняти з поїздкою зі Львова до Києва через... Краків. А все трапилося через те, що шановний письменник не мав ні часу, ні охоти виїхати, прокотитися по дорозі автобусом... по тій дорозі, яку його герой понад триста років тому подолав верхи на коні.
Тоді помилки не трапилось би.
Іваничук ніколи не "уявляє" собі приблизно топографії місцевості, на якій відбуваються події в його романах, він її мусить бачити воочію, посидіти на землі, відчути її тепло, підставити обличчя вітрові, поговорити з людьми.
Так, очевидно, роблять усі справжні художники. Павло Загребель-ний, наприклад, сідаючи за свій роман "Роксолана", попросив мене показати йому Рогатин, де народилася і виросла Настя Лісовська — майбутня Роксолана,— жадав набратися духу рогатинського, його сивого чару. Посередині роботи над романом Павло Архипович відчув конечну потребу поїхати до Стамбула, походити його старими вуличками, постояти біля мечеті-усипальниці Роксолани, надіючись, може, що віки закарбували в камені не тільки пам'ять про потурчену дівчину з Рогатина, а й також її плач, смертельну тугу за Україною.
Так само Іваничук.
Він обходив і об'їздив уздовж і впоперек цілий Крим; у Феодосії, у проклятій козаками Кафі, цілий день просидів на місці, де, за переказами, був невільницький ринок... сидів, проймався жаром розпеченого каміння, вбираючи в себе ритм сучасного, по-курортному веселого міста і думав про невольників з України, яких тут продавали на всі чотири сторони світу і сльози прокляття котрих упали, затвердли навічно десь тут, на цьому розпеченому південним сонцем камінні, на цій землі.
Адже не може бути, щоб сльози не залишили по собі сліду... все залишає по собі слід: і добро, і зло, і туга, і ненависть, і жаль, і куля, і перо...
А настала потреба, і Роман Іванович, який, між нами кажучи, забобонно остерігається авіації, сідає ж таки в літак (а що вдієш?) і летить до Ленінграда, а звідти вже морем — до оповитих таємницями, як туманами, Соловецьких островів.
Його там спитали:
— Чого тут шукаєте в монастирі? Вчорашнього дня? Екзотики? Він відповів:
— Істини. І ще хочу знати, як дихає північне море, як кигичуть чайки, як росте на дикому камені ліс. Я мушу обрости тисячами подробиць, які можу знайти тільки тут... тисячу знайти, а сотні лише використати. Тоді я походжаю собі по роману, як господар.
...Я пишу, ці рядки, а Роман Іванович щойно прилетів з Азербайджану — шукав там слідів відомого вітчизняного математика, одного із засновників Кирило-Мефодіївського братства Миколи Гулака, про якого збирається розповісти в новому романі "Четвертий вимір".
— І таки знайшов Гулакові сліди? — питаю його.
— Про сліди не питай. їх багато. Я відкрив для себе землю, що стала для Гулака другою Україною. Розумієш?
Як історичний романіст, Роман Іваничук зроста буквально посеред критичних пострілів, часом дуже дошкульних, болючих і несправедливих, а в багатьох випадках — і правильних. Та все ж у цьому зростанні йому найбільше запам'ятався випадок з таким собі Гомиком— відомим у тридцятих роках у рідному селі Романа Івановича — Трачі, та й на цілій Крломийщині "розбійника-опришка". Безперечно, і сам Гомик, і ще декілька "розбійників", які, бажаючи повторити вже в інших соціальних умовах подвиги славнозвісного опришка Олекси Довбуша, ставали на шлях романтичного "збійництва", сподіваючись таким чином домогтися поліпшення народної долі, заслуговують історичного та художнього дослідження.
Від них, очевидно, не можна відхрещуватися, але й не можна їх ідеалізувати.
І в кожному випадку їхнє життя, "походи" і "боротьбу" треба вивчати скрупульозно, уважно, підходити до них із історичної точки зору.
Колись Роман Іванович про цю вимогу забув.
Ще в дитинстві, наслухавшись розповідей про Гомика, про його "ходіння на панів", на власні очі побачивши його, Гомикове, ефектне самогубство на сільській сцені під час вистави про опришків ("Хіба вам, домарям, грати Довбуша та його хлопців!" — вигукнув Гомик, вихопившись із-за куліс на сцену.— Хіба ви вмієте жити, боротися і вмирати? Ось як умирають опришки!". По цих словах приклав собі револьвер до грудей, вистрелив у серце і впав мертвий на очах усієї читальні), Роман Іванович "живцем" увів цього псевдогероя в одну із своїх повістей, не шкодуючи для нього ні захоплення, ні співчуття.
І був за це покараний — ні, не критикою, а місцевими-таки, сільськими людьми, які знали, що Гомик насправді був далеким від розуміння потреб боротьби за національне та соціальне визволення.
Цієї ночі могло й не бути...
Потім, згадуючи літню, повну чару і таємничості ніч в Одеському іамку, Роман Іванович оповідав, що якраз тоді остаточно визрів у нього задум роману "Черлене вино", який, власне, став першою частиною історичної трилогії про львівське середньовіччя. Ідею написання твору подав один із його друзів, який "розумівся" на історії і зумів захопити письменника вже тим фактом, що в 1431 році Олесько стало центром повстання проти польських феодалів за відновлення галицько-волинської державності. На чолі руху став одеський староста Іван Пре-служич. До замку, що стояв на галицько-волинському порубіжжі, потяглися воїни з навкружних країв. На фортечних воротях знову, як ш часів останніх галицьких князів, замайоріли давні, обпалені в битвах стяги. І не дивно, що польський король Ягайло спорядив проти ворохобників величезний на той час загін королівських військ під командою мазовецького князя Казимира та старости Яна Мен-жика.