Андрій Андрійович любив розповідати родинну легенду про те, як його батько, юрист за професією і письменник за покликанням, котрого свого часу дуже хвалив Іван Франко, узявся писати історичні повісті. Діялося це чи то в Бережанах, чи то в Рогатині, а чи, може, у Сам-борі — в одному із загумінкових галицьких містечок, в якому письменник працював адвокатом, "хлопським оборонцем", як його тоді називали. Отож, буцімто котрогось дня Чайковському принесли старий напівзотлілий пергамен, знайдений серед купи старих книжок у місцевому латинському костьолі, і нібито на пергамені залишились тільки початкові літери, написані старою українською мовою: "До людей грецької віри у Землі Руській". Унизу час зберіг підпис "Зіновій-Богдан
Хмельницький, гетьман війська запорізького, рукою власною". Крім цих слів текст грамоти був стертий, видряпаний, у багатьох місцях пергамен світив дірами, однак люди, які принесли його письменникові, вірили, що в грамоті Хмельницького прихована таємниця, є у ній слово, гетьманська порада, як здобути волю і щастя.
— Бо хіба інакше отці-єзуїти приховували б козацьку грамоту від нашого народу стільки років? Вони, бачите, приховали її, осліпили, виколупавши з неї живе слово за словом. Отже, боялися єзуїти козацької грамоти. Отож вам, пане Андрію, належить тоте слово відновити, грамоту, як слід прочитати, бо люди хочуть знати, як воно насправді діялося.
Люди хотіли знати історію.
І нібито Андрій Чайковський, довгими годинами і днями просиджуючи над старим пергаменом, поступово переймався таїною давнини, учився день за днем проникати у світи і віки, які давно минулися, і що ніби спонуканий людською потребою знати історію, письменник був страшенно здивований наївною людською вірою у те, що історія на-правду зберігає секрети, як жити сучасному поколінню; і нібито Андрій Чайковський сам не помітив, як піддався магії старого пергаменту і взявся "відтворювати історію в образах" — писати книжки. Важко сьогодні сказати, чи насправді існував десь-колись пергамен, принесений в адвокатську канцелярію Андрія Чайковського, зате впевнено можна відповісти: письменник навдивовижу точно вловив прагнення своїх тогочасних читачів пізнати самих себе. А звідси й незвичайна популярність історичного белетриста.
Магія історії не тільки в її "читабельності"; історія не списується в архіви, не викидається на смітники, не вириваються з неї сторінки; навіть ганебні сторінки, писані предками, можуть знадобитися сучасникам, щоб не повторювалися старі помилки; історія — це не стільки події, рухи мас, вчинки великих людей, це, насамперед, вікопомний народний досвід.
Досвід схожий на криницю, до якої ніколи не заростають стежки.
Хто із нас, пишучи братії, не задумується: навіщо я пишу і для кого пишу? Уявляю, скільки можна було б прочитати цікавих суджень, щирих і фальшивих зізнань про письменницьке ремесло. Готуючись до написання цього есе, в ряді інших питань, які я збирався з'ясувати під час розмов з Іваничуком, мало також бути питання про сенс письменницької роботи. Роман Іванович, однак, мене випередив. Якось серед гожого літа й зустрів його під розлогими липами на своїй же вулиці — на вулиці Маяковського. Траплялося, що я й до того здибав його — взимку з лижами на плечах, улітку — в легкому спортивному одязі: Іваничук поспішав на недалеку Погулянку, знаменитий львівський лісопарк, поритий ямами, усипаний горбами, де "тяжко ходити, зате легко думати", як пояснював Роман Іванович.
На цей раз Іваничук на Погулянку не квапився. Був сумний і пригнічений, ув один день мовби постарілий. Я знав, що в нього тяжко хворий маленький онук Данилко — дідова втіха і надія, проте не сподівався, що хвороба буде прогресувати, і хлопчик перебував на грані життя і смерті.
— Мабуть, утрачу його,— сказав Роман Іванович безнадійно. Власне, не сказав, а тяжко схлипнув. Посіріле його обличчя виповнилося болем, ув очах зблиснули сльози. Признаюся по правді: Івдни-чукові сльози мене приголомшили. До тієї хвилини я знав його трохи сухуватим, часом різким, погордливим, інколи — їжакуватим; я чув, що багато молодих літераторів, яких, працюючи в редакції журналу "Жовтень" завідувачем відділу прози, він вивів у люди і благословив на літературну діяльність, побоювалися його відвертих, безкомпромісних суджень про їхню творчість. Декому здавалося, що в нього надто розвинуті егоїстичні почуття: ще хтось не завжди наділяв його лірикою і гумором; про нього говорили, що він "коломийський австріяк" — точний, педантичний, неусміхнений для чужих і незнайомих.
Людина по-справжньому пізнається у біді, тим більше пізнається письменник.
Людина стає сама собою у горі. Іваничук стояв тієї днини під липами по вулиці Маяковського без звичних своїх маскувальних одеж, за якими ховав і ховає від людей доброту і певну наївність свого характеру. Тяжка хвороба онука оголила його дощенту, він був мовби аж приречений і примирений з тим, що, здавалося йому, неодмінно мало статися.
Виявляється, треба було добувати якісь дефіцитні ліки; треба було скинути з себе люті чари безнадійності; треба було щось робити, волати на допомогу, кричати, вимагати, стукати в усі двері.
Не похвалюся, що я виявився добрим Чугайстром, таким собі карпатським ворожбитом, який одним помахом руки і одним словом зняв з Романа Івановича весь тягар і розпач, ні, я тільки порадив йому не миритися з лихом, а може, й вимагав, підштовхував, не давав змиритися з тим, що десь йому відмовили, десь по-канцелярському байдуже відповіли, що нібито про потрібні йому ліки ні слухом, ні духом не знають.
І Роман Іванович знову повернувся в облздороввідділ...
Здається, що цей випадок, про який оповідаю, не має прямого стосунку ні до історичної романістики, ні взагалі до літературної творчості, адже трапилася житейська річ: біда-то ходить не по вертепах, а по людях. А все ж недавно, коли Роман Іванович прийшов із своїм трирічним Данилком — жвавим, веселим гуцуликом — до редакції "Жовтня", коли я підхопив чорняве хлоп'ятко на руки і воно, ласкаве і прихильне, на мить, як ластів'ятко, притулилося до грудей, то в моїй пам'яті раптово вибухло, як граната, начинена шрапнеллю, Іваничукове схлипування на вулиці Маяковського; у схлипуванні він тоді сказав, що тяжко йому буде писати, якщо трапиться нещастя... тяжко бути письменником, якщо в тебе нема онуків.