— Вам треба освіжити голову, пане Бергене, — похитав скрушно пейсами Холоденко. — Може, дозволите відчинити кватирку?
Тоді Адольф Карлович аж почервонів од докуки. Він звівся, став струнко й подивився сердито, навіть гнівно.
— Все можу дозволити, пане Холоденку, — сказав він владно, — але не те, щоб з мене сміялися. Голова в мене чиста, як кришталь!..
— О, ваша голова! — зацмокав Холоденко. — Яка то золота голова! Ваша голова — це щось таке, що й слів не знайду!
Адольф Карлович вийняв своє портмоне і поклав на стіл срібну монету.
— Усе вам заплатив, як годиться, пане Герці?..
— Усе, все, пане Бергене! — підхопився Холоденко. — Заходьте до мене, не минайте і не сердіться на мої дурні слова!
— Гей, ти! — сказав владно мені Берген. — Чи підеш зі мною? Та ж звісно, підеш!
Рушив, гордо випроставшись, до виходу, а я залюбки підкорився його наказові: не було мені з ним нудно. Адольф Карлович перечепився тільки на порозі, я люб'язно підхопив його під лікоть.
— Дякую! — мовив по-німецькому. — Ти мене зараз не кидай! Боюся, що нап'юся сьогодні до чортиків.
"Надто часто згадуєте сьогодні чортів", — подумав я.
— Це тому, що вони мені на душі шкребуть, — мовив він і скерував свою ходу по Нільській до заїжджого дому, де я колись ледве не втрапив у пожежу.
Ішов, похитуючись і розвіюючи полами розстебнутого мундира, формений кашкет збився набік, дивився Адольф Карлович на ноги, проміння сонця падало на передки чобіт. Ішов і бурмотів, а я ступав нечутно поруч і наслухав, бо хотів почути кожне його слово.
— Цей світ легко проклясти, — бубонів він, — а нелегко зробити ліпшим. Я теж не зроблю його ліпшим, але нічим йому не зашкоджу. Знаю, чого мені бракує, але це моє знання до заднього місця. Гей, ти! — повернувся до мене. — Слухаєш мене? Я тобі збрехав, бо в юності таки начитався до чорта книжок. Але то були, здається, не ті книжки, що потрібно. Вони не лікували душі, а тривожили. Тому я й прийшов у цей світ тривожний. Діти мене й не полюбили через те, що я тривожний! Що за мною чорні думки хвостом волочаться і, хоч не пускаю їх у себе, вони біля мене товчуться. Я такий собі: ні добрий, ні злий, і це вже також біда. — Він раптом випустив у порох дві сльозини, і вони, обкатавшись, затемніли перед ним чорними кульками. Стояв і дивився. — Справа тут значно простіша, ніж гадаємо. Кожен із нас, як би високо про себе не думав, — ніхто! Навіть ти! — Він повернувся і тицьнув у мене пальцем. — Ніх-то!
Я поблажливо всміхався. Саме так, щоб не образити його, але й виявити свою незгоду.
— Біда в тому, що ми всі од лиця свого утікаємо. Я теж, не думай, що так уже високо себе ставлю. А нам утікати від нього не треба, нам шукати його варто. Бо, втікаючи від загубленого, ми були б ідіотами, коли б сподівались у цей спосіб загублене знайти.
Я безшелесне плив біля нього і всміхався. Тією усмішкою, яка лежала в мене на обличчі зранку, ще в гімназії. Було втішно слухати це самокатування. Воно тільки порожня полова, яка відвіюється вітром, адже все залишається, як і було. Адольф Карлович мудрий тільки під мухою, завтра він знову терпітиме капості учнів і знову хотітиме напитися. Проголошуватиме мудрі монологи, і це буде не більше, як п'яний лепет, як б високі й світлі думки його не навідували. Він не вписується у життя так, як більшість наших учителів, через це й цікавий мені. Істина проста: чим догідніше вкладаєшся у житейське ложе, тим меншу тягнеш за собою історію. Люди ж з історіями — це білі ворони, кожен по-своєму тертий життям, а може, знівечений. Ті ж, без історій, — гладенькі, як галька; життя котить через них свої хвилі і не зрушує з місця.
Адольф Карлович тим часом підійшов до трактиру в заїжджому домі, він мав ще досить розважку в голові, бо перш, ніж зайти, вийняв портмоне й перевірив, чи вистачить йому розплатитися. Грошей було досить, він ствердно хитнув і переступив поріг. Відразу ж йому назустріч звелася бліда, худа, горбата постать і замахала рукою: був то мій співподорожанин Ковальський, тепер учитель пансіону Рихлінського. Берген радісно йому закивав і вже й думати забув про такого чемного й ненав'язливого співрозмовника, як я.
— О, гер Ковальський, гер Ковальський, послухайте, що ці увірвителі зі мною зробили! — заговорив Адольф Карлович, вже встигнувши собі на ходу замовити пригощання.
Розповів Ковальському історію з конем, а тоді з поворозами, на що його співрозмовник тільки скрушно похитував. Вряди-годи вони зближали чарки й цокалися, розхлюпуючи трунок.
— Так, так, — казав Ковальський. — Я вас розумію. Але послухайте, що вам скажу…
— Ні, вислухайте мене, — гаряче говорив Борген. — Чи можна збиткуватися над людиною? І у святого не вистачило б терпіння!
Він розповів третю історію, мені ще не відому. Після вечері й молитви (це відбувалося на першому поверсі) учні пішли на другий поверх до спальні, а Адольф Карлович заскочив у свою кімнату покурити і ковтнути чогось підбадьорливого… У цей час він і почув несамовиті крики:
— Пожежа! Горимо! Рятуйте, хто в бога вірує!
— Я мчав, ніг під собою не чуючи, — оповідав смутно Борген. — Заскакую, а вхідні двері всі у вогні, а зі спальні — крики про спасіння. І що б ви думали вони вчворили? Поставили на двері драбину, і, коли я шарпнув їх до себе, драбина звалилася на мене..
Ковальський засміявся.
— Ви теж смієтеся, гер Ковальський? Значить, ви сьогодні не співчуваєте мені? Тоді я піду геть, гер Ковальський! Хіба ви не бачите, що я захмелений, аж світ мені в очах крутиться. А раз так, не ображайте мене хоч ви…
Він смутно подивився у вікно і раптом побачив: там, за вікном, пожежа. Палає жовтим полум'ям дерево, тріпотить, труситься — золоті листки задзвонили. Він подумав: а може, й справді в нього галюцинації. Може, діти ні в чому не винуваті, а він тільки напасті їм приписує? Але ні! Він тоді відкинув драбину, а вони, мерзотники, ще й шворку перетягнули, і він погримів.
— Смійтеся, гер Ковальський, — повернув він очі до приятеля, — я вдруге погримів.
Але Ковальський уже не сміявся, сидів так само блідий і так само смутний, а рука його, що лежала на столі, була синювата.