У Холоденка Адольф Карлович випив свої дві порції одним духом. Озирнувся по порожньому шинку, а тоді так само, як у Боруха, приплющив очі й глибоко задумався. Я незримо сидів обіч нього, роздивляючись велике, порите зморшками обличчя Адольфа Карловича. Бакенбарди спускались у нього низько, з'єднуючись із бородою, зате підборіддя було виголене. Пшеничні вуса вицвіли і стриміли в безладді, а брови настовбурчилися.
— Сидиш біля мене? — спитав тихо, і я здригнувся — чи він відчув біля себе мою присутність? Але це було надто малоймовірно, досі жоден чоловік не помітив мене біля себе.
— Ну-ну, не всміхайся, — сказав Адольф Карлович. — Я і без тебе знаю свого біду.
У першу хвилю я хотів тихо щезнути, але ситуація видалася мені принадною. Адольф Карлович говорив до мене по-німецькому, втомлено й безпристрасно:
— Ці розбійники скоро доведуть мене до божевілля, — сказав він. — Наступного дня я знайшов мотузки, які ці шишибеники протягували між ліжками…
Це трапилось у позаминуле чергування Адольфа Карловича. Він уже заснув, двічі приклавшись перед тим до пляшки, схованої у комірчині, а шибеники в цей час протягли між ліжками у спільній кімнаті поворози й погасили нічники в коридорі й покої. Після того в протилежному від ліжка надзирателя кінці хтось закричав перелякано й дико: "Пане вчителю! Рятуйте! Мене душать!" Учень і справді захарчав, ніби його душили, спросоння Адольф Карлович кинувся на крик, але перечепився через повороз і гримнувся об підлогу. Зірвався, зробив новий скок і знову загримотів додолу. В цей час у спальні знявся неймовірний галас, звідусіль полетіли подушки, зовсім засипавши надзирателя. Він заволав, гукаючи лакея. Лакей, як завжди, не поспішав — за цей час юрливі постаті швидко позабирали подушки, і, коли з'явився лакей із світлом, всі мирно лежали, посопуючи. Тоді Адольф Карлович затрусив над головою руками і почав лаятися, обзиваючи учнів не зовсім достойними словами.
— Ви заважаєте нам спати, — обізвався один із учнів. — У вас галюцинації…
Сторожка тиша завмерла в кімнаті, а Берген і руки опустив.
— То мені стояти чи йти? — невдоволено спитав лакей.
— Чому не горять нічники? — роздратовано накинувся на нього Адольф Карлович.
— Ну, це діло невелике, — відказав лакей і почав засвічувати нічники.
— Мали б совість, — казав тим часом Адольф Карлович. — Я старий, утомлений чоловік. Мали б совість!..
Його голос ламався, і всі в кімнаті зачаєно дихали, тамуючи сміх подушками.
— Мали б совість і ви! — озвався той-таки спокійний голос. — Через ваші галюцинації ми не висипляємося…
Дивну неміч відчув тоді Адольф Карлович. Добре знав, що тільки йому зважуються учні викидати такі коники, він же безсилий навіть покарати їх.
— Сікти вас треба! — бурмотів він, пробираючись до свого ліжка. — Кістки вам треба ламати, безсердечним!..
На те хтось зойкав легенько, і вся кімната переповнювалася шелестом: сміх душив гімназистів. Тоді Адольфу Карловичу вперше захотілося дико закричати, схопити першого, хто втрапив би йому в руки, і… зачавити. Він ледве погасив свій порив, сів, звісивши голову, і безсилі сльози покотилися йому по щоках.
— Все? — спитав надламаним голосом. — Може, зволите спати?
— На добраніч, пане вчителю! — пройшов кімнатою голос…
Адольф Карлович розповідав мені це швидким шепотом, очі його при цьому бігали, а на обличчі лежала тривога. Я сидів навпроти урочистий і поважний, повний робленого співчуття й готовності вислухати всі скарги. Знав, що він таки побачив мене, але не зв'язує мене з тим бовваном, котрий веде зараз у гімназії уроки; він стежить за мною з хворобливою увагою, побоюючись, щоб і я не кпив із нього. Не хотів, щоб хтось дивився на нього з іронією.
— А історія зі шкапою, — мовив він. — Вони почали запевняти мене, що то не кінь, а чорт…
Засміявся, але за мить його обличчя знову стало серйозне.
— Смішно, правда? — спитав. — А знаєш, що найсмішніше? Я починаю вірити, що шкапа та не чорт, ні, а якесь відбиття мене самого у світі, чи не кумедно?
Але мені не було кумедно. Лишався серйозний і повний уваги. Мені здалося, що я трохи легковажив раніше Адольфа Карловича: не така елементарна він душа.
— Кожен, зрештою, має таке відбиття, — зашепотів німець. — У друзях, двійниках, тваринах чи рослинах, тільки я знайшов відбиття… у цій шкапі.
Я хотів сказати, що ця його думка — лиш похідне німецької романтичної літератури, якої Адольф Карлович начитався в юності, але Берген незадоволено скривився.
— В юності я взагалі не читав ніякої літератури, — сказав він і випив ще одну порцію, яку йому підніс лакей. — Я вирішив відмовитись од служби, інакше вони мене замучать. Не знаєш, чому вони в'їлися на мене?
Я хотів сказати, що світ ділиться на сильних і кволих. Кволих усі довбуть, а сильні можуть за себе постояти.
— Не кволий я, а добрий, — смутно сказав Берген. — Жодного з цих бешкетунів не побито з мого виказу. Жодного не посадив я до карцеру…
Мені здалося, що кволий і добрий — часто одне і те ж. Кволий не чинить зла, бо не має на те сили.
— Коли б це було так, — прошепотів Адольф Карлович, — то світ вартий був би прокляття…
"А він і проклятий! — спокійно подумав я. — Хіба не сказано про це в писанні?"
Тоді Адольф Карлович помахав переді мною пальцем, ніби пригрозив мені.
— Не хочу пускати в себе чорних думок, — сказав він. — А чорні думки — це ти, чи не так? На те засміявся я. Не може він знати, хто я такий!
Знову сидів загаданий, заплющивши очі, і Холоденко, як і Борух, не витримав, щоб не підійти до постійного свого відвідувача.
— Ой-вей! — сказав він. — Пане Бергене, а що вам таке?
— Сядьте зі мною, випийте, Гершку, — запропонував Берген.
— Фе, таке кажете, пане Бергене, — скривився Холоденко. — Чи б я пив ту гидоту?
— Це не гидота, Гершку, а вода спасіння, — мовив Адольф Карлович. — Аqua vitа!
— Ха-ха! — засміявся Холоденко. — А з ким ви бесідували, пане вчителю?
— З ним! — ткнув у мій бік Адольф Карлович і раптом підморгнув. — Ходить за мною і шпигує. Не знаєте, навіщо?
— Таке скажете, пане Бергене, — похитав головою Холоденко. — Хто б за вами ходив та шпигував?
— За кожним хтось ходить і шпигує, — повчально сказав Адольф Карлович. — Ми часом самі за собою шпигуємо, а це — теж він!