— А ви чому зараз не в пансіоні? — спитав Берген.
— Людині з моїми вадами, — сказав смутно Ковальський, — не можна викладати ані в гімназії, ні в пансіоні.
— З чого ж тоді хліб їстимете?
— Я не певен, — так само смутно відрік Ковальський, — що мені його потрібно їсти… Розкажіть ліпше, як закінчилася та історія з вогнем.
— Поки я гасив вогонь, а горіли портьєри на дверях, крики стихли, стало тихо й темно.
— Як у романі зі щасливим кінцем, — озвався Ковальський.
Він, Берген, наробив крику, прибіг лакей, проте всі мирно спали, тільки пахло горілим.
— Вони знову почали казати, що це галюцинації…
— Покиньте службу надзирателя, — серйозно сказав Ковальський.
— А куди піду?
— Викладайте німецьку мову. Адже добре її знаєте?
— Чи знаю я німецьку мову? — здивувався Берген.
— Ну, звісно, ви ж німець. Там ви хоч колами відвоюєтеся. Огородите себе, пане Бергене, колами від світу, як Робінзон Крузо. А потім виявите, що хижих звірів на острові немає.
— У вас чорний гумор, гер Ковальський, — сказав Борген. — Чи не відчуваєте, що біля нас сидить хтось третій?
— Відчуваю, — сказав Ковальський. — Це наша невлаштованість у цьому світі.
— О так, так, — захитав головою Берген. — Ви мудро й точно висловилися. Давайте за те вип'ємо.
Вони випили. Дивились один на одного і співчували.
— Ви вже вконтентовані? — спитав Ковальський пошепки.
— До чортиків, — відповів так само пошепки Борген. — А ви?
— Я ніколи не буваю п'яний, пане Бергене. Я буваю од випивки тільки смутний. Чим більше п'ю, тим більш смутнішаю. Тоді світ мені бачиться догори ногами.
— Це він бачиться вам нормально, гер Ковальський.
Горбань засміявся, але силувано.
— Цього разу не з вас сміюся, пане Бергене, а з вашого дотепу, — чемно зауважив він. — Мило ми з вами побалакали.
— Хочете йти? — спитав Адольф Карлович зовсім серйозно. — Але куди?
— Недалеко, пане Бергене, — сказав Ковальський і звівся. — На той світ…
Я здригнувся. Обличчя в Ковальського було синє. Він поправив на грудях крават, узяв капелюха й обережно наклав його на голову. Очі його блищали, а вуста були підтиснуті.
— Мені сміятися з вашого дотепу чи плакати? — спитав Борген.
— Ні те, ні друге, — спокійно відказав Ковальський. — Я сьогодні дійшов до вирішальної і зовсім не дурної думки. Людина не може жити сама. Коли в неї є родина чи хоч би родичі, вона має повернутися до них. Коли ж її родичі в могилі, вона має повернутися до тих могил. Правильно я сказав?
— Цілком, — сказав Борген, ледве повертаючи язиком. — А коли немає ні того, ні другого?
— Знайдіть такого ж самотнього, як ви, і, коли він не заперечуватиме, назвіть його братом… Здорові будьте, Адольфе Карловичу!
— Ви справді на той світ? — спитав Борген, нетямкувато викруглюючи очі.
– І не ближче, — відповів із усмішкою Ковальський. — І знаєте, що вам при відході скажу. Я пишаюся, що мав такого приятеля, як ви!
Випрямився, наскільки міг, і легкою ходою пішов із трактиру, ніби виходив із найвишуканішого палацу. Борген дивився вслід широко розплющеними очима, жах промайнув по його обличчі.
— Гей, ти! — тихо гукнув. — Ти ще біля мене? Але мені не хотілося відповідати. Я заплющив очі, а відтак став двічі невидимий. Знав, не бачить він мене, та й не потрібно вже це йому: що може додати до своєї історії? Було очевидно: страх у його душі також не марниця. Може, це те, що врятує його, бо тільки через страх перестане занепадати, тобто стана, як галька, обмита течією, — сірою тінню зробиться, нікому не цікавою й не потрібною.
Але він ще не хотів здаватися. Зібрав зі столу шматки хліба і засунув їх до кишені. Тоді гукнув лакея і розплатився Почав з натугою підводитися з-за столу, спираючись руками об залиті трунком дошки, і від цього рипіли йому м'язи й кістки. Стояв якийсь час, а тоді повільно почав розвертатися. Став, щоб бачити вихід, і знайшов його, залитий неспокійним осіннім світлом, хиткий і каламутний. Рушив, намагаючись не хитатися, і тіло в нього було дерев'яне. Очі стали олив'яні, а на вуста наповз зніяковілий усміх. Не хотів, щоб хтось бачив його оп'яніння, і через те ще більше здавався п'яний. Ішов до виходу помаленечку, ніби мав хтозна-скільки часу. Сонце засліпило його, і він повернув до нього обличчя.
— А вже осінь, — сказав він мені, бо я змушений був підтримати його, щоб не перечепився через поріг. — Так швидко прийшла. Не зогледівся…
"Життя теж так проходить, — подумав я — Особливо коли воно так марнується!"
— Як ти гадаєш, я пропащий? — спитав Адольф Карлович.
"Пропащий той, хто вже нічого не сподівається", — подумав я.
— Правильно, — відказав Борген. — А я ще сподіваюся. Ну, хоч би зустріти ту шкапу… Я дивився на нього з усмішечкою.
— Рушили? — спитав він і таки рушив. Дерев'яною, хиткою ходою. — Ти даремне всміхаєшся, — пробурмотів. — Чув, що сказав Ковальський? Треба мені знайти такого ж самотнього, як сам. А що, він справді пішов на той світ?
Я розвів руками: хто зна! Може, тільки жартував?
— Я теж так подумав: жартує. А ти віриш у чудеса? Я непевно рухнув бровами.
— А я вірю. Он глянь! — Він раптом спинився й принюхався.
Перед нами лежала залита осіннім сонцем вулиця, їхали екіпажі, вози й коляски. Ходили люди. Одежу мали тільки білу й чорну, а може, це тільки так вдалося. Борген стояв і втягував повітря, ніздрі, з яких вилазило руде волосся, ворушилися, а очі були приплющені, хоч я знав: він пильно озирає вулицю. У цей час у повітрі щось здригнулося, ніби голуба брила простору розкололася: по хіднику, заточуючись і киваючи головою, ішла шкапа.
— Онде він, мій брат безіменний, — сказав Адольф Карлович і, ледве пересуваючи ногами, пішов шкапі назустріч. Вони ступали одне до одного, керовані несвідомим, але й нездоланним потягом. Шкапа витягла шию і стригла вухами, й Адольф Карлович з присвистом утягував у себе повітря. Зрештою, поспішив назустріч, але чудний то був поспіх, нога чіплялася за ногу. Так само незграбно поспішила до нього шкапа, наче також упилася. Я стояв заворожений: таку сцену ліпше спостерігати звіддалік. На обличчі в мене тремтіла всмішка, а очі мружилися. Листя навколо палало — велика пожежа запалила землю. Сонце лило море негарячого світла, а може, те світло точилося од листя, яке спалювалося. Я знав: триватиме це недовго. Ще кілька днів — і все потуманіє, втихомириться й упокориться. Можливо, й Адольф Карлович опам'ятається й не чинитиме безумств. У нього стане сили послухатися Ковальського, і він застібне на мундирі всі гудзики. Заходитиме в клас, тримаючи під пахвою журнала, — на нього зі страхом дивитиметься два десятки очей. Ставитиме коли, а одчайдушних гнатиме в карцер і під різки.