Балакучий господар, втішений, що має з ким поговорити, пришкутильгав на другу половину хати й, показавши на єдине віконце, що визирало в темінь лісу, мовив притишено:
"А ви не бійтеся, коли хтось уночі затарабанить у шибку. Але тоді розбудіть мене. То приходять деколи з лісу "бульбаші", ті, яких ми українцями називаємо, — просять молока напитися й картопляними коржами запасаються. Наші люди кажуть, що як їх набереться багато, то весь поліський край займуть і ні совєтів, ні германців сюди не впустять. А нам що: аби був корж і до коржа, та й щоб ніхто не забороняв Богу молитися".
І вишкутильгав з кімнати.
"Виходить, що не чутки то й не легенди, — сказав Юрко до Нусі. — Тож залишимося тут, не підемо далі. Ану ж у цих нетрях спалахне перша ватра..."
Вночі не спалося. Обоє прислухалися до далеких згуків, що долинали з пущі, й важко було догадатися — людські то чи звірині. Іноді нічну тишу проколював далекий постріл, ніби хрускіт зламаної деревини, з дібров долунювало торохтіння дятлів, й котилося воно понад озерами глухим повтором, гейби то десь вдалині заговорили скоростріли. Волинський світ повнився голосами природи і війни, й прибульці до Хмелівського хутора в напрузі чекали посланців з лісу, бо тільки з ними можна було вибратися з глухої лісової заводі, в яку Нуся з Юрком потрапили, ніби в пастку, звідки немає ні виходу, ані вороття.
Нусина голівка втихомирено лежала на Юрковій руці, й почувалася вона при ньому в цілковитій безпеці, а Юрко здригався на кожен звук, що долинав з–над озер і багновиськ, він нетерпляче ждав візиту партизанів, які повинні були котроїсь ночі прийти за харчем.
Нуся, коротаючи ночі, шепотіла поезії, яких знала напам’ять безліч, а найбільше — Олени Теліги: "Він ще не знаний, ще не пережитий єдиний день — мого життя корона, і що то буде — зустріч, чин, екстаза чи дотик смерті на одну хвилину..."
Юрко затуляв їй уста долонею, щоб не напророчила найгіршого, а сам уголос роздумував про становище, в якому опинився нині світ і вони обоє в ньому — й виснови його міркувань були обнадійливі...
"Десь там, над Дніпром, сиплються на землю бомби, мов гарбузи з вантажного кузова, а злочинні вожді взялися обертати планету довкола своїх вказівних пальців, й про нас уже не думають, бо самі зіркіше, ніж ми, дивляться смерті у вічі. Та ми крутимося разом з ними довкола їхніх пальців, які костеніють від страху перед програшем. Над нами синіє небо, а на них насувається пітьма небуття. Й ми залишимося жити, бо нас багато, й колись ми зарегочемо над їхніми трупами... Так буде, Нусю. Спи, люба..."
"Ти оптиміст, Юрасю, мені з тобою не страшно".
Нарешті однієї ночі дрібушечно забриніла шибка; господар теж не спав, чекав того стукоту. Відчинив двері, й до хати увійшли дужі чоловіки у німецьких мундирах, з німецькими "емпі" за спинами, у пілотках з тризубами над чолами.
"Хто ви?" — "Ми з вишкільного табору "Олені", що у синєводських горах". — "Куди прямуєте?" — "До вас". — "То збирайтеся мерщій".
Й глухої ночі Нуся і Юрко потягнулися гусаком за партизанами тільки їм знайомими путівцями між багновиськами — до штабу Поліської Січі, що розташувалася біля Олевського хутора під командою Тараса Бульби–Боровця — у глибині дерманських дібров.
Розділ вісімнадцятий
Олена Теліга категорично не прийняла пропозиції Олега Ольжича й отця Чемеринського — вертатися з Києва в Галичину.
"Я вдруге столицю України не покину!"
Її віра у потрібність залишитися в центрі України у скрутний час, коли будь–які сподівання на успіх діяльності створеної нею Української Національної Ради виявилися марними, межувала з фанатизмом.
"Мені повірили мої друзі, як я можу їх залишити?"
Вона й думки не допускала, що ті розгублені люди, які щоденно приходять до Спілки письменників на Трьохсвятительську радитися, як мають повестися під час розшалілих гестапівських репресій, можуть не застати її на робочому місці. Були то не лише письменники, котрі уникли примусової евакуації, а й зовсім сторонні особи, на яких звідусіль чигали небезпеки — то від гестапо, що прислухалося до нашіптувань більшовицьких стукачів, котрі залишилися у київському підпіллі, то від змосковщеного міського потороччя, від якого у темних провулках можна було зазнати смерті лише за розмову по–українськи.
На той час наступ німецьких військ був зупинений під Сталінградом, й окупанти на зайнятих територіях, збезумілі від непевностей, мстилися за поразки на людях, які на початку війни, і ще й тепер, готові були йти разом з німцями проти окупантів совєтських, однак під своїми знаменами.
У Житомирі гестапівці розстріляли двісті чоловік, які на міському майдані відправляли панахиду в пам’ять стрільців, полеглих від більшовицьких куль під Базаром; у Києві заарештували видавців газети "Українське Слово" за те, що вони відмовилися прославляти німецький вермахт; на товкучках влаштовували облави, забираючи молодь на роботи до райху; нарешті було закрито журнал "Літаври", що його видавала Олена Теліга, натомість засновано газету "Нове українське слово", яка цькувала оунівців за антинімецьку пропаганду.
На початку 1942 року в Києві розпочалися повальні арешти. Олег Ольжич виїхав із столиці до Львова, але йому й там не вдалося уникнути арешту. Отець Чемеринський якийсь час переховувався у підпільній квартирі на вулиці Короленка, а після арешту Олени й Михайла Теліг добрався товарняками до Чернівців, звідки поманджав до Міста пішки. Розшукав професора Тарновецького, який з дружиною Оксаною замешкав на Королівщині, і їм першим розповів, що сталося в Києві.
Для Тарновецьких поява отця Чемеринського була несподіваною й водночас очікуваною: якщо не його, то когось іншого з тих, які у похідних групах пішли на Київ, чекали з тривожним нетерпінням, бо до Міста вже докотилася страшна звістка про розправу над оунівцями мельниківського відламу в Бабиному Яру.
Вийшла та чутка з Міського театру, в якому при аншлагах йшла вистава Костя Гупала "Тріумф прокурора Дальського"; вістка була неймовірною: автора п’єси, що відтворювала звірства енкаведистів у тюремних застінках, розстріляли німці! За що, хто спровокував такий злочин? А може, гестапівці побачили самих себе в образах чекістів на виставі Гупала?