Я пішов до військового училища, заприсягнувшись над мертвим батьком стати новітнім гайдамакою, махновцем, чортом-бісом, щоб мати змогу помститися всім отим холоднооким, у смердючих шинелях, а того й не збагнув, що в батьковій смерті, мов у зміїних стисках довкола бідних дітей Лаокоона, сплелися трагедія і фарс, кара без злочину і геройство без заслуг, кривопляс, восьминіг, кручена дорога, оцинковане залізо колючих дротів і дорогоцінні метали орденів для Олексія Стаханова, Марії Демченко, Петра Кривоноса, сестер Виноградових, коваля Бусигіна, гірника Семиволоса, трактористки Паші Ангеліної, похмурі лабіринти нез’ясованих кремлівських повелінь і божевільні захвати пісень Любові Орлової, п’єс Корнійчука і дитячих віршиків Сергія Михалкова:
Я маленькая девочка,
Танцую и пою,
Я Сталина не видела,
Но я его люблю.
Історія наша творилася так страшно, що часто з’являлася спокуса відгородитися від минулого, нічого не знати, "забыться и заснуть", як у вірші Лєрмонтова.
Гай-гай! Ми спатимемо мільйони років після нашої смерті, а тепер треба жити і не піддаватися!
Ми з Оксаною ще не розпакували всіх речей, привезені з Зашматківки книжки й папери громадилися в кутку біля моїх саморобних полиць, я взяв зі столу ніж, розрізав шпагат, знайшов складений учетверо аркуш цупкого паперу, розгорнув його, розгладив на столі перед професором.
Олексій Григорович з характерним для далекозорих людей рухом відхитнувся від розстеленого перед ним плаката, з жартівливою урочистістю продекламував: "Узнаю коней ретивых по их выжженым таврам…"
Плакат звався: "Великие стройки коммунизма", його щойно випустило оте таємниче видавництво, яке негайно роздруковує для всієї країни епохальні виступи вождя, історичні рішення, цінні вказівки і неперевершені наукові відкриття, ясна річ, до моєї забитої дошками Зашматківки такий плакат потрапити не міг, зате цілком закономірно він опинився в нашому райцентрі, де його й придбав мій брат Марко з благородним наміром: подарувати своєму старшому братові. Власне, це був весільний дарунок мого брата. На плакаті зображено було Європейську частину Радянського Союзу плюс Західний Казахстан, Аральське море, Туркменія, блакитні плями Чорного, Азовського, Каспійського і Аральського морів, зелені простори рівнин і пустель, червона кремлівська вежа для означення Москви і яскраві червоні написи великих будов: Куйбишевська, Цимлянська, Каховська, Сталінградська, Тахіа-Таш-ська ГЕС, вся Україна до Києва і Харкова, Російська рівнина до Тули й Пензи, Поволжя, Кубань, Молдавія, Крим вкриті були сіттю полезахисних смуг, і враження було таке, ніби всі безмежні простори нашої землі заґратовано, мов тюремні вікна.
Брат мій був ще надто малий, щоб збагнути похмурий символ цього плаката, вихований під піонерськими барабанами, він незмірно пишався моєю причетністю до здійснення великих сталінських планів перетворення природи, тож і вирішив, що саме цей плакат буде найкращим весільним дарунком і, знайшовши вільне місце між двома позначеннями про Щербаковську і Молотовську ГЕС, ламливими дитячими літерами написав: "Миколі й Оксані Сміянам, які втілюють у життя великий сталінський план перетворення природи, з найкращими побажаннями".
— Подарунок мого брата-восьмикласника, — пояснив я професорові.
Черкас гмикав і чмихав над заґратованою картою.
— Устами младенця… — проронив він мовби сам до себе. — А план справді великий. Грандіозний! Вся наша преса знущається з нещасного шаленця Форрестола[16], який вистрибнув з вікна. Ми не можемо навіть цього, бо вікно заґратоване. Та й немає такого вікна, з якого міг би вистрибнути цілий народ!
Оксана була розгублена й злякана. На якусь мить здалося їй, що душа її, розіп’ята на колючих дротах гітлерівських і сталінських концтаборів, після всіх переслідувань, принижень і знедоленості нарешті знайшла тихе втечище в глибині цих глухих степів, а виходить, що спокою немає ніде, жорстока сила переслідує її й тут, негайно наславши своїм лихим вісником нікчемного Ляпку, і навіть професор Черкас, за мудрим спокоєм якого можна було б заховатися, як за кам’яною стіною, зненацька розверзає перед тобою такі страшні прірви, що вже не знаєш, у що вірити, на що молитися, на що хреститися.
Професор перший помітив, що діється з Оксаною, підняв руки:
— Оксано, пробачте старому дурневі! Розвів тут плачі, зіпсував ваше новосілля…
Оксана зніяковіло підхопилася, забідкалася довкола Черкаса.
— Олексію Григоровичу, прошу вас, не зважайте на мене, дурну. Все, що ви говорите…
— Ет, що там говорю! Може, людям і не треба зазирати за грань їхнього власного часу… Ви маєте свої часи, ми — свої. Я тут розплакався перед вами, якось само вирвалося… Але запевняю вас: тоді ми теж вірили і в оновлення і в ідеали. Я вже згадував колись поета Клюєва, якого згодом замучили десь у Сибіру, то навіть він в тому, може, найкривавішому вісімнадцятому році писав: "Воск с медынью яблоновою, — адамант в словостроении, и цвести над Русью новою будут гречневые гении". Не збулося, не справдились слова поетові. Геніїв немає, гречки теж не дуже густо, бо вона для колгоспів невигідна… Але, як бачите, ідеали були, були…
Професор незграбно підвівся, став виплутуватися з-поміж стільців.
— Даруйте за старечу буркотняву. Все вам зіпсував. Піду вже, не стану більше… Влаштовуйтесь, хочу, щоб вам, Оксанонько, було тут гарно і затишно… і щоб ніякі "вихри враждебные"…
— Може, ми проведемо вас? — запропонувала Оксана.
— Ніяких проводів! Сьогодні — ваш день у вашім домі. А вже від завтра мій дім — ваш дім. Правду я кажу, Миколо?
Я тільки розвів руками. Оксані, коли вже професор вийшов, пояснив:
— У нього й не будиночок, а суцільна бібліотека, і я оці два роки без тебе, власне, провів у тій бібліотеці.
— Ти ж працював на двох роботах!
— То й що?
— А коли ти спав?
— Оксанонько моя люба, сплять тільки малі діти. Ти б спитала мене, скільки й коли я спав на фронті. Але про це не питали навіть партія і наш рідний уряд… Чому ти так дивишся на мене?
— Не впізнаю тебе. Мені завжди страшно, коли тебе зустрічаю. Перед тим, думаючи про тебе безперервно, вважала, що вже все в тобі знаю, а побачу — і мовби мана якась перед очима…