— Не треба ускладнювати, мала. Ось я перед тобою: голова, руки, ноги, все як у всіх.
— Голови у всіх, а що в тих головах! Але як ти тут жив! Яка занедбаність, який бруд! Я навіть не встигла повитирати пиляку. Такий же сором перед професором!
— Сором? Ти ж бачила, в якій пилюці живе він сам! У професора навіть є власна теорія щодо цього. Він вважає, що змітати пил у помешканні взагалі шкідливо. Бо ті часточки, які вже залетіли до вашої кімнати, переймають ваші енергетичні заряди, обсідаються вашими власними мікробами, отже, стають мовби продовженням вас самих, тобто середовищем найбільшого сприяння. Змітаючи частки, сказати б, доброзичливі, ми даємо змогу налітати на нас мільярдам ворожих часток і тим самим вкорочуємо собі віку. Як тобі така теорія?
— Ти як собі хочеш, а я повинна тут поприбирати. Дихати ж нічим!
Вона пішла клопотатися на кухню, а я сидів і безтямно дивився на подарований Марком плакат "Великі будови комунізму", над яким мовби ще й досі лунали професорові слова про те, що ні геніїв, ні гречки.
На моїх саморобних полицях, крім книжок, були й знаряддя праці: молоток, рубанок, стамеска, щипці, гвіздки. Я вибрав чотири найбільші гвіздки, взяв молоток, тоді плакат і став примірятися, де найкраще буде прибити його на стіні. Місце було якраз між двома полицями, плакат декорував вільний шматок стіни, він був мовби зеленим вікном у світ, просторим, майже безмежним, щоправда заґратований, а грати, навіть зелені, все ж залишаються ґратами.
Я вгатив гвіздок у верхній лівий ріжок плаката, став примірюватися до правого ріжка, але тут з’явилася в кімнаті Оксана і тихо покликала:
— Мико!
— Що там у тебе, мала?
— Там якийсь чоловік у сінях.
— Що за чоловік?
Вона підійшла впритул до мене, прошепотіла збентежено:
— Якийсь ненормальний. Я йому: заходьте. А він мені: партія нікому не нав’язується. Може, він п’яний?
Я вже збагнув, яка чума заповзла до наших сіней, гукнув туди щосили:
— Щириця! Досить вам гратися в більшовицьку скромність! Заходьте!
Двері з сіней ледь одчинилися й крізь щілину стали вповзати окремі деталі щирициної фізіономії: лискучий, мов наолієний, ніс з нюхливими ніздрями, задерте, як свинячий п’ятачок, підборіддя, кругленькі надуті щічки, що вигідно вгніздювалися на круто загнутих, як полозки, щелепах.
— Товаришу Сміян? Ви вдома? Я швиденько, гарненько й чепурненько… Дозвольте привітати вас з прибуттям і в повному сімейному складі…
— Здається, ви привітали мене проробкою на зборах?
— Партійна організація не могла пройти мимо кричущого порушення трудової дисципліни. Кожен, хто припустився, повинен понести належну… Не важать ні чини, ні заслуги… Перед партією всі рівні…
— Але я безпартійний.
— Безпартійні теж рівні… Тому ми швиденько і гарненько… За злісний зрив зяблевої оранки ви, товаришу Сміян, заслуговуєте на… Але враховуючи… Що це ви так чепурненько прибиваєте?
— Хіба не бачите? Плакат "Великі будови комунізму".
— Яка прекрасна наочна агітація! Ми ще такої не одержали. Дозвольте глянути ближче? Гарненько, гарненько… А це тут написано… Вам і вашій дружині? І хто ж це підписав?
Підпис мого братика був типово школярський: як курка лапою. Але ж і великі люди ніколи не відзначалися ідеальним почерком. Я відповів загадково:
— Цілком можливо, що це дуже великий чоловік.
Я прибивав плакат на свій зріст, Щириці доводилося дерти голову і мало не підстрибувати, як півневі до соняшника, щоб гаразд роздивитися закарлючку Маркового підпису. Невідоме лякає навіть таких типів, як оця Ремонтна Свинка. За своєю паскудною звичкою вручати під розписку всі так звані історичні рішення парторганізації героям і жертвам, Щириця мав з собою великий гросбух, і я простягнув руку:
— Вже встигли накатати на мене? Треба розписатися? Давайте!
— Ні, ні,— злякався Щириця, ховаючи гросбух за спину. — Я ж сказав, що, враховуючи весь наш позитив, ми, так би мовити, чепурненько обмежилися усним зауваженням… Серйозним і навіть строгим, але тільки усним, щоб усе гарненько…
— А цей літопис наших гріхів у ваших руках?
— Не важить, не важить. Прихопив для поглибленої роботи у себе вдома… Для громадської роботи я доточую й своєї ночі…
— Ну, вже коли ви завітали до нас з Оксаною, то по чарці на наше новосілля?
— Вітаю від імені й за дорученням, але ви ж знаєте, що я не п’ю з ідейних міркувань і по причині виразки шлунку.
— П’єте без свідків? Ну, коли вийдете з підпілля, то беріть мене першим свідком.
— Товаришу Сміян, як вам не соромно?
— Після всього, що зі мною витворяли такі товаришочки, як оце ви, мені вже нічого соромитися.
Щириця задкував до дверей, бурмотів:
— Який же гарненький плакатик! Це ж швиденько для нашої наочної агітації і політзаняття на тему…
— Я добрий, — засміявся я, — дозволяю!
Оксана провела Щирицю аж надвір, впевнилася, що всі двері за ним щільно зачинені, сплеснула руками:
— Ой, лихо! Що це за чоловік?
— Ти ще таких не зустрічала? Солдат революції. Рядовий великої партії і т. д.
— У нього зміїні очі.
— Ну, в очі я йому не зазирав, бо Щириця не баришня, а що він гад, то це видно й здалеку. До того ж гад намилений, голими руками не візьмеш. Та чорт за ним, з цим курдупеликом! Не будемо псувати собі першого нашого дня в половецькім степу!
Дерева й люди ростуть уночі. А вдень вони трудяться, радіють і страждають. Ми росли тої ночі, як райські дерева, ми спліталися, зростали, виростали до самого неба, вростали в степ, у материк, у всю земну кулю. Хвала жінці, яка вміє зробити так, щоб чоловік забув про все на світі! А про що думає вона в такі хвилини?
Я лоскотав губами ніжне Оксанине вухо.
— Про що ти думаєш, мала?
— А ні про що!
— Все ж таки про щось думаєш?
— Щоб тобі було гарно.
— А про себе?
— Про себе — нічого.
— І ніколи?
— Хіба я знаю? В жінок воно само думається… Може, не там, де в чоловіків…
— Де ж саме? Скажи!
— Безсовісний!
— Тоді хоч покажи.
— Як тобі не соромно!..
Ох, які ж ми були ще молоді! На цілі тисячі років молодші за Клару Цеткін, яка вигадала міжнародний жіночий день восьмого березня, і за Інститут марксизму-ленінізму, який, друкуючи в повному зібранні творів Леніна листи вождя світового пролетаріату до дружини московського фабриканта Інеси Арманд, безжальною рукою викидав усі сторінки, наповнені чулістю й ніжністю, сухо зазначаючи в примітках: "наступна сторінка листа втрачена"; і за тракторну бригаду Паші Ангеліної, дівчата якої, коли вірити газетам, проміняли чоловіків на трактори, а любов — на успішне виконання планів і завдань п’ятирічки…