Профани і невігласи мстилися лише за те, що хтось був розумніший за них. Людей розстрілювали тільки за професію і за освіту. А-а, професор? А-а, інтелігентик? А-а, вчена дамочка? До стінки! Весь розум, цвіт народу — або розстріляні, або в концтаборах, або вигнані за кордон. Я випадково врятувався в оцих степах, став уламком неіснуючого материка, жалюгідним блазнем на сцені світової трагедії, на сором і ганьбу собі вигадав оту примовку про Сарданапала і Валтасара, щоб ховати за нею свою розтерзану душу. Безсилля і розпач!..
Я слухав професора, а думав про себе…
Як подумати, то я зростав і жив у нелюдській атмосфері так званих добровільних зізнань. Щойно почепивши на тонкі дитячі шиї червоні піонерські краватки з безжально-гострими, як язики полум’я, кінцями, від нас вимагали затаврувати всіх отих, що добровільно зізналися, відмежуватися від них, бадьоро промарширувати по їхніх трупах. На фронті "добровільне зізнання" було страшніше від смерті, бо смерть — це перемога над ворогом, а коли ти потрапиш у лабета "Смершу", то навіть штрафна рота або штрафний батальйон здаватимуться тобі щастям, коли подумати про тих, кого радянські архангели повезли туди, "где кончается Дальний Восток".
І тепер оце "добровільне зізнання" професора Черкаса! У мене був власний відлік часів нашої історії. Жовтень лишався найвищими святощами, громадянська війна — героїчна романтика сосюринської "Червоної зими" і тичинівського "Гей, рубали ворогів, та на всіх фронтах!" Далі починалася каша і каламуть. Тимчасовий відступ на позиції капіталізму — НЕП, а тоді — захват і ентузіазм народу, що ринувся на штурм соціалізму, сталінські п’ятирічки, колективізація, індустріалізація, все небувале, нечуване, грандіозне, червоною мітлою по залишках старого ладу, "раздавим ударом фабричной пяты"[14], кінець дерев’яній епосі, "я не певец крестьянского труда"[15], псалом залізу, "Мы рождены, чтоб сказку сделать былью", нездійснене здійснимо, неможливе зробимо можливим, досягнемо недосяжного… Як у священній книзі мусульман: "Я обіцяю вам сади". А якою ціною? Хто сплачуватиме борги? Хто приречений стати угноєнням революції?
В ніч Жовтневого перевороту в Петрограді загинуло шість чоловік. Занадто мало, щоб назвати переворот революцією та ще й Великою? І от потоплено в крові вже мільйони і вождь безсоромно вихваляється тою кров’ю перед усім світом: "Приятно и радостно знать, что кровь, обильно пролитая нашими людьми, не прошла даром, она дала свои плоды".
Нас примушували вчити ці слова в школі, вони повинні були стати нашою заповіддю, молитвою, пам’яттю. А справжня пам’ять уже давно стала невигідною державі. Замість пам’яті виникло суцільне ревище з якимсь ніби татарським словом "дайош": "Дайош індустріалізацію!", "Дайош колективізацію!", "Дайош смерть ворогів народу!", "Дайош плани!", "Дайош темпи!".
Дати й течія часу визначалися тільки стосовно революційної біографії вождя і постанов партійних з’їздів і пленумів. Минуле заборонялося й нищилося. Про сучасне говорити було небезпечно, не рискуючи потрапити в лабети НКВС. Лишалося майбутнє, в яке можна тільки вірити.
Голий народ з голою вірою в голі роки.
Ніби грюкнуло камінне віко велетенської труни, а в ній — весь народ, і стогони, зойки, благання. Камінне віко — трощить ноги, руки, голови, тіла. Мовби а отій пісеньці з читаного в дитинстві роману про піратів: "Тринадцятеро хлопців на скрині мертв’яка, іго-го, ще й добра пляшка рому".
Зойки вмираючих тонули в бадьорих маршах фізкультурних парадів, в реготі "веселых ребят" кінорежисера Александрова, в піснях Лебедєва-Кумача і Д’Актиля: "В буднях великих строек, а веселом грохоте, в огнях и звонах, здраствуй, страна героев, страна мечтателей, страна ученых!".
Україна вмирала з голоду, а газети й радіо кричали на весь світ про будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. До пустель, каналу й річки наші славні п’ятирічки — мовби до дітей, до своїх дітей… О, блюзнірство так званої соціалістичної епохи!
Так і піде відтоді, як у школі бальних танців Соломона Пляре: "Шаг вперед и две шаги назад": голод — канал, вбивство Кірова — челюскінці, початок страшного терору — Стаханов і стахановці, погром партійних кадрів — папанінці, винищення військових кадрів — Чкалов, розправа з діячами літератури й мистецтва і з ученими — сталінський план перетворення природи. Паралельна історія, паралельне життя, паралельне існування. Опухлим від голоду вмираючим українським дітям пропонують милуватися видовищем щасливої Мамлакат на руках в усміхненого вождя. З села "викачують" до останньої зернини хліб, а в кооперацію не везуть навіть дьогтю й коліс, а тільки скляні карафи, з яких питимуть воду члени президій всіляких зборів, і всі полиці заставлені тими карафами, так ніби індустріалізація здійснювалася саме для виробництва цього химерного скляного посуду в небачених кількостях. З мертвим шерехом, ніби темна невідома сила зсипає в гробовища кістки невинно убієнних, наповзають на людей слова "Соловки", "Воркута", "Колима", а передовиків, які виявили чудеса доблесті й геройства в труді, нагороджують патефонами й радіоприймачами, з яких розлунюються жваві дівочі голоси (слова Ісаковського, музика Захарова): "Зашумели-загудели провода, мы такого не видали никогда, нам такое не приснилось и во сне…". Колись царі нагороджували своїх прислужників коштовними табакерками, але це не супроводжувалося биттям по голові братів менших. А тут: одним — патефони, іншим — Колима й Соловки.
Соловки, да Соловки,
Дальняя дорога.
Серце ноет, грудь болит,
На душе тревога…
Паралельні прямі, яким геометрія відсталого грека Евкліда категорично заборонила перетинатися, з радістю й ентузіазмом ринулися в геометрію російського вченого Лобачевського, схвалену і дозволену більшовиками, і стали наввипередки, виконуючи й перевиконуючи, перетинатися, перехрещуватися й схрещуватися, змикатися, зливатися, консолідуватися, творити непорушний блок, злютовуватися в нерозривну єдність, в моноліт, в Кавказький хребет, в Уральські гори, Тянь-Шань і Гіндукуш.
Ми росли тоді, мов кролі в клітці, яким перев’язують нитками яєчка, щоб жорстоко припинити життєвий розвиток. Нас заколисували легендами про те, як чотирнадцятилітній Аркадій Гайдар командував полком в громадянську війну, а самих тримали в піонерських трусиках аж до того дня, коли треба було йти в Червону Армію. Наша армія Червона стереже свого кордона, а в повітрі флот. Він і б’є, і сіє й косить, він Республіку підносить до нових висот, до нових висот…