— Дррр… Дррр… Василю, та чи тобі повилазило?! Глибше, глибше давай…
Васько нявчить, почина опиратись, дугою вигинаючи спину.
— Ось оштрафую на сто трудоднів! — вдається до погрози Тирлик.
Скільки це — сто — Тирлик поки що не знає. Але вживає цю цифру щоразу: так вона йому подобається. Кругла, вагома: як скаже, то наче сокирою цокне: сто!
— Дррр… Дррр… Васько, не дрімай: бригадир ондечки!
Васько врешті не витримує; востаннє нявкнувши, виривається од Тирлика. Весь наїжачений, хвіст догори — пошпарив, як навіжений.
— Перекур, — оголошує Тирлик і вимикає мотор… Дооравши колгоспне поле, Тирлик задумуєгься: що робити далі? Кидати трактора неохота, він же он як гуркоче, а робити тут уже нічого. І тоді Тирлик пригадує, як баба Вустя ще весною просила трактористів зорати їй город. Тож він знову сідає на трактора і рушає до баби.
— Бабо, тов, бабо? — гукає він бабу Вустю. Так що вам зробити?
Появляється баба Вустя, і Тирлик хоч-не-хоч мусить роздвоїтись: говорить то за трактора, то за бабу.
— Город зори, синку! — кланяється сам собі Тирлик. — Стара стала, немічна, лопата з рук валиться…
— А горюче маєте? — переходить Тирлик на бас.
— Маю, синку, маю, — відповіла тонким бабиним голосом. — І горюче і до горючого…
— Тоді, де вже вас подінеш, зорю… Підкинете трояка — до обіду і впораюсь…
Тирлик-тракторист руша на город, а Тирлик-баба Вустя плює йому вслід і тихо дається:
— Щоб ти кров свою так пив, ідол клятий! Управи на тебе немає…
Упоравшись і на бабиному, Тирпик врешті одводить трактор на місце: на сьогодні досить. Тим більше, що на носі свято, а Тирлик мусить підготуватися до нього. Щоб умитись, одягнутися у святкове та ще й прибрати у клубі. Бо він уже не тракторист, а завідуючий клубом, і не на хуторі, а в селі, куди хуторяни ходять на свята Тирлик лаштує високу трибуну, розставляє лавки. Лавки поки що порожні, та слухняна Тирликова уява враз заповняє їх людом. Сам же Тирлик, як і годиться, на трибуні: він уже не завідуючий клубом, а промовець із району, оратель, як кажуть на хуторі.
— Товариші! — кричить щосили Тирлик; усі промовні чомусь кричать. — Від імені й по порученію.. — І вже зовсім з іншою: — Хай живе і пасеться…
Останню фразу Тирлик чув од діда Данила, який, підносячи чарку до рота, неодмінно приказував: "То ж хай живе і пасеться". А решту виніс з отих свят, коли сидів у першім ряду і, розтуливши рота, уважно слухав промовців.
Промова закінчена. Тирлик, сам собі аплодуючи, злазить із трибуни. Люди вже рушають із клубу, і він біжить поперед них, щоб устигнути до отого-он високою стовпа з нап'ятими дротами.
Бо Тирлик уже репродуктор. Звисає із стовпа головою донизу, грає бадьорого марша.
— Трум-ба-тум-ба-тумі.. Трум-ба-тум-ба-тумі.. — ллється з Тирлика
Під оту музику й розходяться хто куди люди. Хто пройтися селом, хто до сільмагу, а хто й просто додому, за стіл, бо не гріх же в такий день чимось і горло змочити. Але Тирлика вже серед того люду нема. Тирликові уже не до свята: Тирлик ховає діда Петра, який помер позаминулою тижня. Помер, як у воду впав: ходив, ходив і звалився.
— Не знаєш, коли тебе Бог і покличе, — журилась бабуня. — Ходиш, бродиш, щось затіваєш, а Бог до тебе вже пальцем киває.
— Бабуню, а куди Бог кличе? — запитав тоді Тирлик. — На роботу?
У Тирликовій уяві Бог схожий на їхнього бригадира: ні світні зоря підходить до хати та й гукає, щоб ішли на роботу. Тирлик проводжає діда Петра до невідомого Бога.
Одламав паличку, з товщого кінця приліпив трохи прядива, —точнісінький дід Петро, як лежав у труні. Замість труни в Тирлика дощечка. Він кладе її на долоню і обережно несе до глибокої ямки, старанно викопаної ножем, — там кладовище. Іде Тирлик поважки, вид у нього засмучений, голова опущена. Іде і співає:
Ви жертвою пали в борьбе роковой…
Що далі співати, Тирлик не знає: не запам’ятав. Та воно і недиво: адже жалісну пісню оцю співали на хуторі вперше — на похоронах діда Петра. До того баби виводили "со святими", та бригадир наказав:
— Щоб я цього дурману більше не чув! До Місяця дістали,скоро й на Марс полетять, а ви — "со святими"!
Співали перші чотири рядки. Що далі співати, не знав до ладу й сам бригадир, тож вирішив, що вистачить для першого разу й цього…
Опустивши труну на дно ями, Тирлик набрав трохи в долоню землі, кинув донизу, а тоді став закопувати. Так запорався, щой не помітив, як повернулася бабуня.
— А що це ти робиш?
Тирлик задира до бабуні серйозне обличчя, під носом у нього брудна смуга: піт витирав, а руки ж у землі.
— Кого ти тут закопав? — помічає бабуня свіжий горбочок.
Тирлик мовчить. Щось йому підказує, що краще не казати бабуні, хто тут похований.
— Мишу?.. А, мо’, пацюка?..
—Діда Петра! —не витримує щиро обурений Тирлик; став би він возитись з якоюсь там мишею!
Бабуня вражено одступає назад, а тоді починає вичитуватьТирликові:
—Ти що ж це, безбожнику, вигадав: мертвого непокоїти! Та тобі й руки покрутить!.. От зажди: прийде дід Петро з того світу, він тебе запита, навіщо ти його кісточки непокоїв! Він тобі дасть!..
— Не прийде! — шпарко заперечує Тирлик, а в очах уже переляк. Одступа, одступає од горбика, бо йому вже й насправді здається, що лежить там не паличка, а живий дід Петро, і він тепер боятиметься мимо й проходити. Надто увечері, коли вже стемніє.
— Ходімо вже, грішнику, снідати, — каже тим часом бабуня. —Молоко пив?
— Пив…
— Хліб з’їв?
Лише зараз згадує Тирлик про хліб, що й досі за пазухою. Запоравшись, забув і з’їсти.
— От не будеш їсти хліба, то й не ростимеш! — сердиться бабуня. — Отаким недомірком і помреш!..
Тирлик страх не любить, коли йому нагадують про смерть.Тирлик твердо переконаний, що він не помре ніколи: житиме вічно. Однак йому не хочеться весь час ходити недомірком, тому вінобіцяє бабуні:
— Я вже їстиму хліб!
— Їстимеш, їстимеш! — бурчить бабуня. — Біжи краще вмивайся та сідай-но до столу…
Після сніданку Тирлик знову поспішає з хати. Хоч день ледь почався і здається йому безконечним, але Тирлик не хоче взівати свого ні хвилини. Тим більше, що тепер, аж до обіду, він сам собі пан. Іде до воріт, на вулицю. Полкан скавучить, гребе передніми лапами землю, вимахує щосили хвостом: запрошує Тирлика в гості.