Тирлик

— Дррр… Дррр… Василю, та чи тобі повилазило?! Глибше, глибше давай…

Васько нявчить, почина опиратись, дугою вигинаючи спину.

— Ось оштрафую на сто трудоднів! — вдається до погрози Тирлик.

Скільки це — сто — Тирлик поки що не знає. Але вживає цю цифру щоразу: так вона йому подобається. Кругла, вагома: як скаже, то наче сокирою цокне: сто!

— Дррр… Дррр… Васько, не дрімай: бригадир ондечки!

Васько врешті не витримує; востаннє нявкнувши, виривається од Тирлика. Весь наїжачений, хвіст догори — пошпарив, як навіжений.

— Перекур, — оголошує Тирлик і вимикає мотор… Дооравши колгоспне поле, Тирлик задумуєгься: що робити далі? Кидати трактора неохота, він же он як гуркоче, а робити тут уже нічого. І тоді Тирлик пригадує, як баба Вустя ще весною просила трактористів зорати їй город. Тож він знову сідає на трактора і рушає до баби.

— Бабо, тов, бабо? — гукає він бабу Вустю. Так що вам зробити?

Появляється баба Вустя, і Тирлик хоч-не-хоч мусить роздвоїтись: говорить то за трактора, то за бабу.

— Город зори, синку! — кланяється сам собі Тирлик. — Стара стала, немічна, лопата з рук валиться…

— А горюче маєте? — переходить Тирлик на бас.

— Маю, синку, маю, — відповіла тонким бабиним голосом. — І горюче і до горючого…

— Тоді, де вже вас подінеш, зорю… Підкинете трояка — до обіду і впораюсь…

Тирлик-тракторист руша на город, а Тирлик-баба Вустя плює йому вслід і тихо дається:

— Щоб ти кров свою так пив, ідол клятий! Управи на тебе немає…

Упоравшись і на бабиному, Тирпик врешті одводить трактор на місце: на сьогодні досить. Тим більше, що на носі свято, а Тирлик мусить підготуватися до нього. Щоб умитись, одягнутися у святкове та ще й прибрати у клубі. Бо він уже не тракторист, а завідуючий клубом, і не на хуторі, а в селі, куди хуторяни ходять на свята Тирлик лаштує високу трибуну, розставляє лавки. Лавки поки що порожні, та слухняна Тирликова уява враз заповняє їх людом. Сам же Тирлик, як і годиться, на трибуні: він уже не завідуючий клубом, а промовець із району, оратель, як кажуть на хуторі.

— Товариші! — кричить щосили Тирлик; усі промовні чомусь кричать. — Від імені й по порученію.. — І вже зовсім з іншою: — Хай живе і пасеться…

Останню фразу Тирлик чув од діда Данила, який, підносячи чарку до рота, неодмінно приказував: "То ж хай живе і пасеться". А решту виніс з отих свят, коли сидів у першім ряду і, розтуливши рота, уважно слухав промовців.

Промова закінчена. Тирлик, сам собі аплодуючи, злазить із трибуни. Люди вже рушають із клубу, і він біжить поперед них, щоб устигнути до отого-он високою стовпа з нап'ятими дротами.

Бо Тирлик уже репродуктор. Звисає із стовпа головою донизу, грає бадьорого марша.

— Трум-ба-тум-ба-тумі.. Трум-ба-тум-ба-тумі.. — ллється з Тирлика

Під оту музику й розходяться хто куди люди. Хто пройтися селом, хто до сільмагу, а хто й просто додому, за стіл, бо не гріх же в такий день чимось і горло змочити. Але Тирлика вже серед того люду нема. Тирликові уже не до свята: Тирлик ховає діда Петра, який помер позаминулою тижня. Помер, як у воду впав: ходив, ходив і звалився.

— Не знаєш, коли тебе Бог і покличе, — журилась бабуня. — Ходиш, бродиш, щось затіваєш, а Бог до тебе вже пальцем киває.

— Бабуню, а куди Бог кличе? — запитав тоді Тирлик. — На роботу?

У Тирликовій уяві Бог схожий на їхнього бригадира: ні світні зоря підходить до хати та й гукає, щоб ішли на роботу. Тирлик проводжає діда Петра до невідомого Бога.

Одламав паличку, з товщого кінця приліпив трохи прядива, —точнісінький дід Петро, як лежав у труні. Замість труни в Тирли­ка дощечка. Він кладе її на долоню і обережно несе до глибокої ямки, старанно викопаної ножем, — там кладовище. Іде Тирлик поважки, вид у нього засмучений, голова опущена. Іде і співає:

Ви жертвою пали в борьбе роковой…

Що далі співати, Тирлик не знає: не запам’ятав. Та воно і недиво: адже жалісну пісню оцю співали на хуторі вперше — на по­хоронах діда Петра. До того баби виводили "со святими", та бри­гадир наказав:

— Щоб я цього дурману більше не чув! До Місяця дістали,скоро й на Марс полетять, а ви — "со святими"!

Співали перші чотири рядки. Що далі співати, не знав до ладу й сам бригадир, тож вирішив, що вистачить для першого разу й цього…

Опустивши труну на дно ями, Тирлик набрав трохи в доло­ню землі, кинув донизу, а тоді став закопувати. Так запорався, щой не помітив, як повернулася бабуня.

— А що це ти робиш?

Тирлик задира до бабуні серйозне обличчя, під носом у нього брудна смуга: піт витирав, а руки ж у землі.

— Кого ти тут закопав? — помічає бабуня свіжий горбочок.

Тирлик мовчить. Щось йому підказує, що краще не казати ба­буні, хто тут похований.

— Мишу?.. А, мо’, пацюка?..

—Діда Петра! —не витримує щиро обурений Тирлик; став би він возитись з якоюсь там мишею!

Бабуня вражено одступає назад, а тоді починає вичитуватьТирликові:

—Ти що ж це, безбожнику, вигадав: мертвого непокоїти! Та тобі й руки покрутить!.. От зажди: прийде дід Петро з того світу, він тебе запита, навіщо ти його кісточки непокоїв! Він тобі дасть!..

— Не прийде! — шпарко заперечує Тирлик, а в очах уже пере­ляк. Одступа, одступає од горбика, бо йому вже й насправді зда­ється, що лежить там не паличка, а живий дід Петро, і він тепер боятиметься мимо й проходити. Надто увечері, коли вже стемніє.

— Ходімо вже, грішнику, снідати, — каже тим часом бабуня. —Молоко пив?

— Пив…

— Хліб з’їв?

Лише зараз згадує Тирлик про хліб, що й досі за пазухою. За­поравшись, забув і з’їсти.

— От не будеш їсти хліба, то й не ростимеш! — сердиться ба­буня. — Отаким недомірком і помреш!..

Тирлик страх не любить, коли йому нагадують про смерть.Тирлик твердо переконаний, що він не помре ніколи: житиме віч­но. Однак йому не хочеться весь час ходити недомірком, тому вінобіцяє бабуні:

— Я вже їстиму хліб!

— Їстимеш, їстимеш! — бурчить бабуня. — Біжи краще вми­вайся та сідай-но до столу…

Після сніданку Тирлик знову поспішає з хати. Хоч день ледь по­чався і здається йому безконечним, але Тирлик не хоче взівати сво­го ні хвилини. Тим більше, що тепер, аж до обіду, він сам собі пан. Іде до воріт, на вулицю. Полкан скавучить, гребе передніми лапами землю, вимахує щосили хвостом: запрошує Тирлика в гості.