На півдорозі він зустрів штабного ординарця. Той спинив коня, що важко носив боками, і полегшено зітхнув.
— Насилу розшукав вас !
— Ти чого ?
— З штабу наказано передати, що Татарська сотня покинула окопи. Побоюються, щоб не оточили їх, відступають до пісків... Кудінов, на словах, велів зараз же поспішати вам туди.
З полувзводом козаків, що мали найпрудкіших коней, Григорій лісом вибрався на дорогу. Проскакавши з двадцять хвилин, вони вже були коло озера Голий Ільмень. Вліво від них по луці врозсип бігли охоплені панікою татарці. Фронтовики й бувалі козаки пробирались неквапно, трималися ближче до озера, ховаючись у прибережній кузі; більшість же, маючи, як видно, одне бажання — якнайшвидше добратись до лісу, не звертаючи уваги на рідкий кулеметний вогонь, перла навпростець.
— Доганяй їх ! Шмагай нагаями ...— скосивши очі від люті, кричав Григорій і перший пустив коня навздогін за хуторянами.
Позаду всіх, кульгаючи, дивовижною, танцюючою іноходдю трюхикав Христоия. Напередодні на рибній ловлі він дуже розрізав очеретом п'яту, через те й не міг бігти з усією властивою його довгим ногам прудкістю. Григорій наздоганяв його, високо піднявши над головою нагая. Зачувши кінський тупіт, Христоня оглянувся і помітно побіг швидше.
— Куди ?! Стій !.. Стій, кажу тобі Г.-г даремно кричав Григорій.
Але Христоня й не думав спинятися. Він побіг ще швидше, перейшовши на якийсь шалений верблюжий галоп.
Тоді оскаженілий Григорій прохрипів страшну матірну лайку, гукнув на коня і, порівнявшись, з насолодою рубнув нагаєм по мокрій від поту христониній спині. Христоня стенувся від удару, зробив чудернацький стрибок убік, щось подібне до заячої "скидки", сів на землю й почав неквапливо й ретельно обмацувати спину.
Козаки, що супроводили Григорія, заскакували попереду втікачів, спиняли їх, але нагаїв у хід не пускали.
— Шмагай їх !.. Шмагай!..— трясучи своїм оздобленим нагаєм, хрипко кричав Григорій. Кінь крутився під ним, ставав дибки, ніяк не хотів іти вперед. Насилу направивши його, Григорій поскакав до тих, що бігли попереду. На скаку він мигцем бачив Степана Астахова, що спинився біля куща і мовчки усміхався ; бачив, як Анікушка, присідаючи від сміху і склавши долоні рупором, пронизливим, жіночим голосом верещав :
— Браття ! Рятуйся, хто може! Червоні!.. Бери їх!.. Бери !..
Григорій наздоганяв ще одного хуторянина, одягненого в ватяну куртку, що біг невтомно і жваво. Сутулувата фігура його була якось дивно знайома, але розпізнавати було ніколи, і Григорій ще здаля загорлав:
— Стій, сучий сину !.. Стій, зарубаю !..
І раптом чоловік у ватяній куртці побіг повільніше, спинишся, і, коли став обертатись,— характерним, знайомим з дитинства жестом виявляючи найвищий ступінь збудження,—вражений Григорій, ще не бачачи обличчя, впізнав батька.
Щоки Пантелея Прокоповича пересмикували судороги.
— Цебто рідний батько — сучий син ? Це батька нахваляєшся зарубати ? — високим, що аж зривався, фальцетом закричав він.
Очі його димились такою знайомою невгамовною люттю, що обурення Григорія враз охололо і він, з силою стримавши коня, крикнув :
— Не впізнав у спину ! Чого горлаєш, батьку ?
— Як це, не впізнав? Батька і не впізнав?!
Така безглузда ?й недоречна була зараз оця стареча образливість, що Григорій — уже сміючись порівнявся з батьком, примирливо сказав:
— Батьку, не сердься ! На тобі* сюртук якийсь невідомий мені, а крім того, ти летів, як призовий кінь, і навіть кульгавість твоя кудись поділась! Як же тебе впізнати ?
І знов, як бувало де раніше, завжди, в домашньому побуті,. Пантелей Прокопович притих І, все ще уривчасто дихаючи, але посмирнівши, погодився :
— Сюртук на мені, правду кажеш, новий, виміняв на кожух,— кожух тягати важко,— а кульгати ... Коли ж тут кульгати ? Тут, брате ти мій, уже не до того !.. Смерть в очах, а ти про ногу балакаєш...
— Ну, до смерті ще далеко. Завертай, батьку ! Патронів не розгубив ?
— Куди ж завертати ? — обурився старик.
Але тепер уже Григорій підвищив голос ; відрубуючи кожне слово, скомандував :
— Наказую вернутись ! За непослух командира в бойовій обстановці знаєш, що по уставу полагається ?
Сказане вплинуло : Пантелей Прокопович поправив на спині гвинтівку, неохоче поплентався назад. Порівнявшись з одним з стариків, який ще повільніше йшов назад, зітхаючи, сказав :
— Он вони які тепер синки ! Нема того, щоб уважити батькові, або, приміром кажучи, ослобонити від бою, а він його ж таки намагається ... отуди направити ... та — а — ак ... Ні, покійничок Петро, царство йому небесне, куди луччий буві! Рівна в. нього душа була, а цей тороплений ; Гришка значить, хоч він і командир дивізії, заслужений і інше все, а не такий. Весь на купинах, і жодної не можна торкнути. Цей мене старого на піч не інакше як шилом буде підсаджувати !
Татарців оброзумили без особливих труднощів...
Трохи згодом Григорій зібрав усю сотню, завів її під прикриття ; не злізаючи з сідла, коротко пояснив :
— Червоні переправились і намагаються взяти Вешки. Коло' Дону зараз почався бій. Діло — не жарти, і втікати даремно не раджу. Коли ще раз побіжите — накажу кінноті, яка стоїть у Єринському, рубати вас як зрадників! — Григорій оглянув різношерсто одягнений натовп хуторян, закінчив з неприхованим презирством : — Багато у вас в сотні всякої сволоти набралось, вона й розводить страхи... Побігли, в штани напустили, вояки. А ще козаки називаєтесь! Особливо ви, діди, глядіть мені! Взялись воювати, то нічого тепер голову між ноги ховати ! Зараз же повзводно, риссю он до того рубежа і від кущів — до Дону. Понад Доном — до Семенівської сотні. Разом з нею вдарите червоним у фланг. Марш ! Живо!
Татарці мовчки вислухали і так само мовчки попрямували до кущів'. Діди пригнічено кректіли, озирались на Григорія, що швидко поскакав з козаками. Старий Обнізов, що йшов у ногу з Пантелеем Прокоповичем, захоплено сказав:
— Ну, й геройського сина дав тобі господь ! Просто орел! Як він Христоню потяг по спині! Враз усьому дав порядок!
І підхвалений у батьківських почуттях Пантелей Прокопович охоче погодився :
— І не говори ! Таких синів по світі: пошукати ! Повний бант хрестів, це тобі жарти? От Петро, покійничок, царство йому небесне, хоч він і рідний син був, і першенький, а все ж не такий ! Занадто вже смирний був, якийсь, чума його знає, недороблений. Душа в нього під сподом бабська була! А цей — викапаний я! Я може ще й завзятіший!