Григорій зрадів новій людині, можливості поговорити про щось стороннє, що не стосувалось його переживань. Христо-ня виявив деяку кмітливість, догадавшись, що його співчуття Григорій не потребує, і почав охоче, але повільно розповідати про взяття Балашова, про своє поранення. Димлячи, величезною цигаркою, він густо басив :
— Ішли в пішому строю соняшниками. Вони били, значить, з кулеметів і гармат, ну і гвинтівок, само собою. Чоловік я з себе помітний, іду в цепу, як гусак між курми, як не пригинався, а все мене видно, ну вони, кулі тобто, мене і знайшли. Та це ж ще добре, що я зростом вигнався, а коли б був нижчий — якраз би в голову влучила ! Були вони, мабуть, вже без сили, але так ударили, що в мене аж у животі все забурчало, і кожна гаряча, чортяка, наче, скажи, з печі вилетіла ... Лапнув рукою по цьому місцю, чую — в мені вони сидять, качаються під шкірою, як жовна, на чверть одна від одної. Ну, я їх пом'яв пальцями і впав, значить. Думаю : погані жарти, до бісової матері з такими жартами. Краще вже лежати, а то інша яка пролетить, бистріша, і наскрізь прониже. Ну, і лежу, значить. Нема — нема, та й помацаю їх, кулі, значить. Вони все там, одна поблизу одної. Ну, я і злякався, думаю : а якщо вони, падлюки, в живіт проваляться, що тоді ? Будуть там між кишками качатись, як їх дохторі знайдуть ? Та й мені втіхи мало. А тіло в людини, хоч би й у мене, ріденьке, проберуться кульки до головної кишки — і ходи тоді, брязкай ними, як поштарський дзвоник. Повне порушення виходить. Лежу, толовку соняшника відкрутив, насіння лузаю, а самому страшно. Цеп наш пішов далі. Ну, як узяли Балашов той, і я туди прикомандирувався. В Тишанській в лазареті лежав. Дохтор там, такий, знаєш, чустрий, як горобець. Все умовляв : "Давай кулі виріжемо ?" А я сам собі міркую ... Спитав : "Можуть вони, ваше благородіє, в нутро провалитись ?" — "Ні, каже, не можуть". Ну, тоді, думаю, не дам їх вирізувати ! Знаю я ці штуки ! Виріжуть, не встигне рубець затягтись — і знов іди в частину. "Ні, кажу, ваше благородіє, не дамся. Мені з ними, навіть лучче. Хочу їх додому понести, жінці показати, а вони мені не заважають, не велика вага". Вилаяв він мене, а додому пустив, на тиждень.
Усміхаючись, Григорій вислухав нехитре оповідання, спитав :
— Ти куди потрапив, у який полк ?
— У четвертий зведений.
— Хто з хутірських з тобою ?
— Наших там багато : Анікушка Скопець, Безхлєбнов, Кс£ ловейдін Яким, Мирошников Семенко, Горбачов Тихін.
— Ну, як козаки ? Не скаржаться ?
— Скаржаться на офіцерів, значить. Такої сволоти насадили, життя нема. І майже всі — руські, козаків нема.
Христоня, розказуючи, натягав короткі рукава френча і, наче не вірячи своїм очам, здивовано розглядав і гладив на колінах добряче ворсисте сукно англійських штанів.
— А черевиків, значить, на мою ногу не знайшлось,— задумливо говорив він.— В англійській державі, під їхніми людьми, таких дорідних ніг немає... Ми ж пшеницю сіємо й їмо, а там, мабуть, як і в Росії, на самому житі сидять. Звідки ж їм такі ноги мати ? Всю сотню одягли, взули, пахучих цигарок прислали, а все одно — погано ...
— Що погано ? — поцікавився Григорій.
Христоня усміхнувся, сказав :
— Зовні добре, а всередині погано. Знаєш, знов козаки не хочуть воювати. Значить, нічого з цієї війни не вийде. Балакали так, що далі Хоперського округа не підуть...
Випровадивши Христоню, Григорій трохи подумав і вирішив: "Поживу з тиждень і поїду на фронт. Тут з нудьги пропадеш". До вечора він був дома. Згадав дитинство і змайстрю-вав Мишкові вітрячка з очеретинок, сплів з кінської волосіні сільця ловити горобців, дочці майстерно зробив крихітного візка, в якому крутились колеса і був барвисто розцяцькований дишель, попробував навіть звинути з клаптів ляльку, але в нього нічого не вийшло; лялька була зроблена з допомогою Докійки.
Діти, до яких Григорій ніколи раніш не виявляв такої уваги, спочатку поставились до його витівок недовірливо, але потім уже й на хвилину не відходили від нього, і надвечір, коли Григорій зібрався їхати в поле, Мишко, стримуючи сльози, заявив:
— Ти зроду такий! Приїдеш на час і знову нас кидаєш... Забери з собою і сільця, і вітряк, і деркач, все забери! Мені не треба !
Григорій взяв у свої великі руки маленькі рученята сина, сказав :
— Коли так — давай вирішимо : ти — козак, от і поїдемо зо мною в поле: будемо ячмінь косити, в Копиці складати ; на .косарці будеш з дідом сидіти, коней будеш поганяти. Скільки там коників у траві ! Скільки всяких пташок у байраці! А Полюшка залишиться з бабусею вдома. Вона на нас . не ображатиметься. її, дівчаче, діло — підлогу замітати, воду носити бабі з Дону в маленькому відеречку, та хіба мало в них усякого жіночого діла ? Згодний ?
— А то ж ні! — захоплено вигукнув1 Мишко. У нього аж очі заблищали від майбутнього задоволення.
Іллівна була заперечила.
— Куди ти його повезеш ? Видумає, чума його зна що ! А спати де він буде ? І хто за ним там буде наглядати ? Воронь боже, або до коней підійде — вдарять, або гадюка вкусить. Не їдь з батьком, серденько, лишайся вдома ! — звернулась вона до онука.
Але в того раптом зловісно спалахнули, звузившись, очі (точнісінько, як у діда Пантелея, коли він лютував), стиснулись кулачки, і високим, плаксивим голосом він крикнув :
— Бабо, мовчи !.. Все одно поїду ! Таточку, рідненький, не слухай її !..
Сміючись, Григорій узяв сина на руки, заспокоїв матір:
— Спати він буде зо мною. Звідси поїдемо помалу, не впущу ж я його'. Готуй йому, мамо, одежу і не бійся — збережу цілим, а завтра на ніч привезу.
Так почалася дружба між Григорієм і Мишком.
За два тижні, проведені в Татарському, Григорій тільки три рази, і то мигцем, бачив Оксану. Вона, з властивим їй розумом і тактом, уникала зустрічей, розуміючи, що краще їй не попадатись Григорію на очі. Жіночим чуттям вона розпізнала його, настрій, зміркувала, що всяке необережне і несвоєчасне виявлення її почуттів до нього може підбурити його проти, неї, кинути якусь пляму на їх взаємовідносини. Вона ждала, коли Григорій сам заговорить з нею. Це сталося за день до його від'їзду на фронт. Він їхав з поля з возом,хліба, припізнився, смерком коло крайнього' від степу провулку зустрів Оксану. Вона здаля вклонилась, ледве помітно усміхнулась-. Усмішка її була вичікувальна і тривожна. Григорій відповів на поклон, але розминутись мовчки не зміг.