Мишко неголосно відповів :
—Мамуня, коли лежала в кімнаті... як вона іще жива була, підкликала мене і веліла сказати так : "Приїде батько — поцілуй його за мене і скажи йому, щоб він жалів вас". Вона ще щось казала, та я забув...
Григорій поставив склянку, одвернувся до вікна. В кімнаті довго стояла тяжка тиша.
— Вип'ємо ? — неголосно спитав Пантелей Прокопович.
— Не хочу.— Григорій зсадив з колін синка, встав, поспішно пішов у сіни.
129
9. Тихйй Дон. 194
— Зажди, синку, а — м'ясо ? У нас курка варена, млин
ці!— Іллівна метнулась до печі, але Григорій уже стукнув дверима.
Блукаючи по двору без мети, він оглянув скотинячий баз, конюшню ; дивлячись на коня, подумав: "Треба б скупати його", потім зайшов під повітку. Біля приготовленої до косовиці лобогрійки побачив соснові тріски, стружки, косий зрізок дошки. "Труну батько Наталі робив",— вирішив Григорій. І швидко пішов до ганку.
Поступаючись перед наполяганням сина, Пантелей Прокопович нашвидку зібрався, запріг у косарку коней, узяв барила з водою; разом з Григорієм вони поїхали проти ночі в поле.
XVIII
Григорій мучився не тільки тому, що по — своєму ВІН любив:-Наталю і звик до неї за шість років, прожитих вкупі, але й тому, що почував себе винним у її смерті. Якби за життя Наталя здійснила свою погрозу — взяла дітей і пішла жити до матері; якби вона вмерла там, розлючена в ненависті до невірного чоловіка й непримирена, Григорій, можливо, не так сильно відчував би тягар втрати, і вже, напевне, каяття не мучило б його так люто. Але зі слів Іллівни він знав, що Наталя простила йому все, що вона любила його і згадувала до-останньої хвилини. Це збільшувало його муки, обтяжувало совість невгамовним докором, примушувало по — новому усвідомлювати минуле і свою поведінку в ньому...
Був час, коли Григорій нічого не почував до дружини, крім холодної байдужості і навіть неприязні, але за останні роки він почав інакше ставитись до неї, і основною причиною зміни, що трапилась у його ставленні до Наталі, були діти.
Спочатку й до них Григорій не мав того глибокого батьківського почуття, яке виникло в ньому останнім часом. На короткий час приїжджаючи з фронту додому, він голубив, і пестив їх наче з обов'язку і щоб зробити приємність матері, а сам не тільки не відчував у цьому якоїсь потреби, але не міг без недовірливого здивування дивитись на Наталю, на. бурхливі' прояви її материнських почуттів. Він не розумів, як можна було до такого самозабуття любити ці крихітні крикливі створіння, і не раз вночі з досадою і насмішкою говорив, дружині, коли вона ще годувала дітей груддю: "Чого ти схоплюєшся, як несамовита ? Не встигне крикнути, а ти вже на ногах. Ну, нехай нагорлається, покричить, не бійся, золота сльоза не вискочить!" Діти ставились до нього з неменшою байдужістю, але разом з тим, як вони росли,— росла і їхня прихильність до батька. Дитяча любов збудила і в Григорія відповідне почуття, і це почуття, наче вогник, перекинулось на Наталю.
Після розриву з Оксаною Григорій ніколи! не думав серйозно про те, щоб розійтись з дружиною ; ніколи, навіть знов зійшовшись з Оксаною, він не думав, щоб вона колинебудь замінила матір його дітям. Він не від того був, щоб жити з ними з обома, люблячи кожну з них по — різному, але, втративши дружину, раптом відчув і до Оксани якусь відчуженість, потім глуху злість за те, що вона виказала їхні відносини і — тим самим — штовхнула Наталю на смерть.
Хоч як старався Григорій, поїхавши в поле, забути про своє горе,— думкою він неминуче повертався до нього. Він морив себе роботою, годинами не злазячи з лобогрійки, і все таки згадував' Наталю ; пам'ять настирливо воскрешала давне минуле, різні, часто незначні епізоди спільного життя, розмови. Варто було лише на хвилину зняти вузду з послужливої пам'яті, і перед очима його поставала жива, усміхнена Наталя. Він згадував її фігуру, ходу, манеру поправляти волосся, її усмішку, інтонації голосу...
На третій день почали косити ячмінь. Григорій, якось серед дня, коли Пантелей Прокопович спинив коней,— зліз з заднього сідла косарки, поклав на полицю короткі вила, сказав :
— Хочу, тату, поїхати додому на час..
— Чого ?
— Щось заскучав' за дітками...
— Що ж, їдь,— охоче погодився старий.— А ми тим часом будемо в копиці складати.
Григорій зараз же випріг з косарки свого коня, сів на нього і кроком поїхав по жовтій, щетинястій стерні до шляху. "Скажи йому, щоб жалів вас !" — звучав у його вухах ната-лин голос. Григорій заплющував очі, кидав повід і, заглибившись у спогади, давав коневі волю йти бездоріжно.
В густо — синьому небі майже нерухомо стояли розкидані вітром рідкі хмари. По стерні перевальці ходили гайворони. Вони сім'ями сиділи на копах ; старі з дзьоба в дзьоб годували молодих, що тільки недавно вбилися в колодочки і ще невпевнено підлітали на крилах. Над викошеними десятинами стогін стояв від гайворонячого крику.
Кінь Григорія все звертав на узбіччя шляху, зрідка на ходу зриваючи: стебло буркуну, жував його, брязкаючи вудилами. Разів зо два він спинявся, іржав, забачивши вдалині коней, і тоді Григорій, опам'ятавшись, підганяв його, невидющими очима оглядав степ, курний шлях, жовті розсипища кіп, зеленувато — бурі ділянки дозріваючого проса.
Як тільки. Григорій приїхав додому, з'явився Христоня, похмурий на вигляд і одягнений, не зважаючи на спеку, в суконний англійський френч і широкі бриджі. Він прийшов, спираючись на величезну, свіжо — вистругану ясенову палицю, поздоровкався.
— Провідати прийшов. Прочув про ваше горе. Поховали, значить, Наталю Миронівну ?
— Ти яким способом з фронту? — спитав Григорій, удаючи, ніби й не чув запитання, з задоволенням розглядаючи недоладну, трохи згорблену фігуру Христоні.
— Після поранення на поправку пустили. Шкрябонули мене впоперек пуза зразу дві кулі. І досі там біля кишок сидять, застрягли, значить, прокляті. Через те я і з милицею ходжу, бачиш ?
— Де ж це тебе покалічили ?
— Під Балашовим.
— Взяли його ? Як же тебе зачепило ?
— В атаку йшли. Балашов, значить, забрали і Поворино. Я забирав.
— Ну, розкажи, з ким ти, в якій частині, хто з тобою з хутірських ! Сідай, ось тютюн.