Тихий Дін. Книга четверта

Сторінка 132 з 136

Михайло Шолохов

Уві сні чи в далекому дитинстві бачив усе це Григорій? Охоплений раптовим приступом гарячої журби, він ліг під плотом ниць, закрив лице долонями, і встав аж тоді, коли здалека долинуло протяжне : "Сідла — а — ай ко — оней !"

Вночі на поході він виїхав з рядів, спинився, начебто для того, щоб пересідлати коней, а потім прислухався до цокоту кінських копит, що повільно віддалявся й нарешті затих, і, скочивши в сідло, галопом поскакав убік від шляху.

Верст п'ять він гнав коней не спиняючись, а потім перевів їх на крок, прислухався — чи не йде ззаду погоня ? В степу було тихо. Тільки жалібно перегукувались на піщаних пагорбах кулики та десь далеко — далеко ледве чутно звучав собачий гавкіт.

В чорному небі — золотий розсип мерехтячих зір. В степу — тиша й вітрець, напоєний рідним і гірким духом полину... Григорій підвівся на стременах, зітхнув полегшено, на повні груди...

XVII

Задовго до світанку він прискакав на луг навпроти Татарського. Нижче хутора, де Дон був міліший, роздягнувся догола, прив'язав коням до голів одежу, чоботи, зброю, і, тримаючи в зубах підсумок з патронами, разом з кіньми поплив через річку. Вода обпекла його нестерпним холодом. Стараючись зігрітись, він швидко загрібав правою рукою, не випускаючи з лівої зв'язаних поводів, півголосом підбадьорюючи стогнучих і пирхаючих на плаву коней.

На березі швидко одягнувся, підтягнув попруги сідел і, щоб зігріти коней, бистро помчав до хутора. Намокла шинель, мокрі крила сідла, волога сорочка холодили тіло. Зуби Григорія цокотіли, по спині пробігав дрож, і сам він весь дрижав, але незабаром швидка їзда його зігріла, і неподалік від хутора він поїхав кроком, озираючись на всі боки і сторожко прислухаючись. Коней вирішив залишити в яру. По кам'янистому розсипу спустився в рів у яру. Під копитами

коней сухо зацокали камінці, посипались викресані підковами вогняні бризки.

Григорій прив'язав коней до знайомого з дитинства сухого берестка і пішов у хутір.

Ось і старе мелеховське обійстя, темне громаддя яблунь, колодязний журавель під Великим Возом... Задихаючись від хвилювання, Григорій спустився до Дону, обережно переліз через пліт астаховського базу, підійшов до непричиненого віконницями вікна. Він чув тільки часті удари серця та глухий шум крові в голові. Тихо постукав у перехрестя рами, так тихо, що сам майже не почув стукоту. Оксана мовчки підійшла до вікна, придивилась. Він побачив, як вона притулила до грудей руки, і почув невиразний стогін, що зірвався в неї з губ. Григорій знаком показав, щоб вона відчинила вікно, зняв гвинтівку. Оксана розчинила вікно.

— Тихше ! Здрастуй ! Не відчиняй дверей, я — через вікно,— пошепки сказав Григорій.

Він став на призьбу. Голі руки Оксани оповили його шию. Вони так дрижали й тіпались на його плечах, ці рідні руки, що дрижання їх передалось і Григорію.

— Ксанко ... зажди ... візьми гвинтівку,— запинаючись, ледве чутно шепотів він.

Придержуючи рукою шаблю, Григорій ступив через підвіконня, зачинив вікно.

Він хотів обняти Оксану, але вона важко опустилась перед ним на коліна, обняла' його ноги і, тулячись лицем до мокрої шинелі, вся затремтіла від стримуваних ридань. Григорій підвів її, посадив на лаву. Хилячись до нього, ховаючи лице в нього на грудях, Оксана мовчала, часто здригалась і стискала зубами вилогу шинелі, щоб заглушити ридання й не розбудити дітей.

Видно, і її, таку сильну, зломили страждання. Видно, не солодко жилось їй ці місяці... Григорій гладив її розсипане по спині волосся, гарячий і мокрий від поту лоб. Він дав їй наплакатись досхочу, потім спитав :

— Діти живі — здорові ?

— Так.

— Докійка ?

— І Докійка ... жива ... і. здорова ...

— Михайло вдома ? Та зажди ж ти ! Перестань, у мене сорочка вся мокра від твоїх сліз... Ксанко, люба моя, годі! Ніколи плакати, часу мало... Михайло вдома?

Оксана витерла лице, мокрими долонями стиснула щоки Григорія. Усміхаючись крізь сльози, не зводячи зі свого любого очей, тихо сказала :

— Я не буду... Я вже не плачу... Нема1 Михайла, другий місяць у Вешках, служить у якійсь частині. Піди ж глянь на дітей! Ой, і не ждали ми тебе й не сподівались!..

Мишко і Полюшка, розкинувшись, спали на ліжку. Григорій схилився над ними, постояв трохи і відійшов навшпиньках, мовчки сів коло Оксани.

_ же ти ? — гарячим шепотом спитала вона.— як прийшов? Де ж ти оце був? А якщо спіймають тебе?

_і_ я за тобою. Не бійся, не спіймають. Поїдеш ?

— Куди? , . ~

— Зі мною. Втік я з банди. Я у Фоміна був, чула ?

— Чула. А куди ж я з тобою ?

— На південь. На Кубань або десь далі. Проживемо, прохарчуємось якось, га? Ніякою роботою не погребую. Моїм рукам працювати треба, а не воювати. Вся душа в мене виболіла за ці місяці... Ну, про це потім.

— А діти ?

— Залишимо Докійці. Потім видно буде. Потім заберемо й їх. Ну ? їдеш ?

— Гриша ... Гришенько ...

— Не треба ! Без сліз. Годі вже ! Потім поплачемо з тобою, час буде... Збирайся, в мене коні ждуть у яру. Ну ? їдеш ?

— А як би ти думав ? — раптом голосно сказала Оксана і злякано притулила руку до губ, глянула на дітей.— Як бити думав ? — уже пошепки спитала вона.— Мед мені самій ? Поїду, Гришенько, рідненький мій ! Пішки піду, поповзу слідом за тобою, а сама більше не залишусь! Нема мені без тебе життя... Краще вбий, та не кидай знов!..

Вона з силою пригорнула до себе Григорія. Він цілував її і скоса позирав на вікно. Короткі літні ночі. Треба поспішати.

— Може приляжеш ? — спитала Оксана.

— Що ти ! — злякано гукнув він.— Скоро розвидниться, треба їхати. Одягайся і піди поклич Докійку. Договоримося з нею. Нам треба затемна добратись до Сухого яру. Там у лісі переднюємо, а вночі — далі. Верхи ти всидиш ?

— Господи, тут би хоч якнебудь, не тільки верхи ! Я все думаю — чи не сон мені оце сниться? Ти мені часто снишся ... і все по — інакшому...— Оксана квапливо причісувала волосся, тримаючи в зубах шпильки, і говорила невиразно, тихо. Вона швидко одяглась, ступила до дверей.

— Розбудити дітей ? Хоч подивишся на них. 4

— Ні, не треба,— рішуче сказав Григорій.

Він— дістав з шапки кисет і почав скручувати цигарку, але як тільки Оксана вийшла — він квапливо підійшов до ліжка й довго цілував дітей, а потім згадав Наталю І ще багато чого згадав з свого нелегкого життя, і заплакав.