— Все зрозумів, голубчику, все... Так і зроблю... поставлю на колінця раба божого і шийку йому переріжу... геть чисто переріжу! І штани ви мені дали, і сорочку, і чоботи ... От тільки пальта у мене нема ... Ви б мені пальтечко справили, а я вам догоджу ! З усієї сили постараюсь !
— Уб'єш якогось комісара — от тобі й пальто. А зараз розказав би, як тебе торік женили,— запропонував один з козаків.
В очах юродивого, розширених і застелених каламутною паволокою, мигнув тваринний страх. Він вилаявся довгою лайкою і під загальний регіт почав щось говорити. Таке огидне було все це, що Григорій здригнувся, квапливо одійшов. <<І от з такими людьми зв'язав я свою долю ..." — подумав він, охоплений тугою, гіркістю і злістю на самого себе, на все це осоружне життя...
Він ліг коло конов'язі, намагаючись не слухати вигуків юродивого і гримотливого реготу козаків. "Завтра ж залишу їх. Пора !" — вирішив він, поглядаючи на своїх ситих, справних коней. Він готувався до втечі з банди ретельно й обдумано. В зарубаного міліціонера взяв документи на ім'я Ушакова, зашив їх під підкладку шинелі. Коней став готувати до короткого, але бистрого пробігу ще два тижні тому: вчасно напував їх і чистив так старанно, як не чистив і на дійсній службі, правдою і кривдою добував на ночівлях зерно, і коні його були кращі, ніж у всіх інших, особливо — тавричанський сивий у яблуках кінь. Він весь лиснів і шерсть його виблискувала на сонці, як кавказьке чорнене срібло.
На таких конях можна було сміливо втікати від будь-якої погоні. Григорій устав, пішов у близький двір. У старої жінки, що сиділа на приступках комори, чемно спитав :
— Коса є у вас, бабусю ?
— Десь була. Тільки чума її знає, де вона. А нащо тобі?
— Хотів у вашій леваді трави коням вкосити. Можна ?
Старуха подумала, потім сказала :
— І коли ви вже з нашої шиї злізете ? Те вам дай, це подай... Одні приїдуть — зерно беруть, другі приїдуть — теж тягнуть і волочать усе, що тільки бачать. Не дам я тобі коси ! Як хочеш, а не дам.
— Що ж, тобі трави шкода, божа бабусю ?
— А трава, що ж, по — твоєму, на порожньому місці росте ? А корову чим я годуватиму ?
— Мало в степу трави ?
— От і їдь туди, голубчику. В степу її багато.
Григорій з досадою сказав:
— Ти, бабусю, краще дай косу. Я трошки вкошу, а все тобі залишиться, а то як пустимо туди коней,— усе витовчемо !
Стара суворо глянула на Григорія і одвернулась.
— Піди сам візьми, вона, либонь, під сараєм висить.
Григорій розшукав під сараєм стареньку урвану косу,
і коли проходив мимо старої — виразно чув, як вона примовляла : "Погибелі на вас, проклятих, нема !"
До цього Григорію було не звикати. Він давно бачив, з яким настроєм зустрічають їх жителі хуторів. "Вони правильно міркують,— думав він, обережно махаючи косою і стараючись викошувати чистіше, без огріхів.— На чорта ми їм потрібні ? Нікому ми не потрібні, всім заважаємо мирно жити і працювати. Треба кінчати з цим, годі!"
Поринувши в свої думки, він стояв коло коней, дивився, як жадібно вони хапають чорними бархатистими губами жмути м'якої молодої трави. Задумливість його порушив юнацький ламкий басок :
— І який же кінь прехороший, просто — лебідь!
Григорій оглянувся. Молодий козачок Алексіївської станиці, що недавно вступив у банду, дивився на сивого коня, захоплено хитаючи головою. Не зводячи зачарованих очей з коня, він кілька разів обійшов круг нього, поцмокав язиком.
— Твій, чи що ?
— А тобі нащо? — непривітно відповів Григорій.
— Давай мінятися! У мене гнідий — чистокровний дончак, яку хоч перепону бере, і бистрий, який же бистрий! Як блискавка!
— Іди к чорту,— холодно сказав Григорій.
Парубчак помовчав трохи, зітхнув засмучено і сів неподалік. Він довго розглядав сивого, потім сказав :
— Він у тебе запалений. І здухвини в нього нема.
Григорій мовчки колупав у зубах соломинкою. Наівний
парубчак починав йому подобатись.
— Не будеш мінятись, дядечку ? — тихо спитав він, дивлячись на Григорія благаючим поглядом.
— Не буду. Навіть самого тебе на додачу не візьму.
— А де ти взяв цього коня ?
— Сам видумав його.
— Ні, справді!
— Та з тих самих воріт : кобила ожеребила.
— От і побалакай з таким дурнем,— ображено сказав парубчак і. одійшов.
Порожній, наче вимерлий, лежав перед Григорієм хутір. Крім фоміиІБцЇБ, ні душі не видно було навколо. Залишена на вулиці гарба, дровітня в подвір'ї з наспіх загнаною в неї сокирою і з недотесаною дошкою біля неї, налигані воли, що ліниво скубли серед вулиці низькорослу граву, перекинуте відро коло цямрини — все говорило про те, що мирне життя в хуторі було несподівано порушене і що хазяї, покинувши незакінченими свої справи, кудись поховались.
Таке саме безлюддя й такі самі сліди поквапної втечі жителів бачив Григорій, коли козачі полки ходили по Східній ПрусІЇ. Тепер довелось йому' побачити те саме в ріднім краю ... Однаково похмурими й ненавидячими поглядами зустрічали його тоді німці, тепер — козаки верхнього Дону. Григорій пригадав розмову з старою і тоскно глянув навколо, розстібнув комір сорочки. Знов підступив до серця проклятий біль ...
Жарко напікало землю сонце. Пахло на вулиці прісним запахом пилу, лободою і кінським потом. У левадах, на високих вербах, всаджених кошлатими гніздами, кричало гайвороння. Степова річечка, напоєна десь у верхів'ї яру джерельною водою, поволі — волі текла хутором, переділяючи його на дві частини. З обох боків до неї сповзали просторі козачі двори, всі зарослі густими садками, з вишнями, що заступили вікна хат, з крислатими яблунями, що простягали до сонця зелене листя і молоду в'язь плодів.
Затуманеними очима дивився Григорій на порослий кучерявим споришем двір, на криту соломою хату з жовтими віконницями, на високий колодязний журавель... Біля току, на одному з паколів у старому плоту висів кінський череп, вибілений дощами, з чорними провалами порожніх очних дір. По тому ж паколу, звиваючись спіраллю, повзло", тяглось до світла зелене гарбузове огудиння. Воно досягло верхівки па-кола, чіпляючись волохатими вусиками за виступи черепа, за мертві кінські зуби, і звислий кінчик його, шукаючи опори, вже діставав гілку калинового куща, що ріс неподалік.