— А пан і пані Дітодавс, мабуть, ніколи не помиляються, еге, Сесі?
— Ой, що ви! — вжахнулось дівча. — Вони ж усе знають!
— Ану розкажи, які ж у тебе помилки.
— Та мені аж соромно, — неохоче сказала Сесі. — Ну ось, наприклад, сьогодні пан Дітодавс розказував нам про натуральний добробут.
— Мабуть, національний, — зауважила Луїза.
— Еге ж. А хіба воно не однаково? — несміливо спитало дівча.
— Кажи вже краще національний, коли він так казав, відповіла Луїза ухильно.
— Ну, про національний добробут. То він сказав: "Ось нехай ваш клас буде нація. І в цієї нації є п’ятдесят мільйонів грішми. Чи забезпечено добробут цій нації? Ученице номер двадцять, чи цій нації забезпечено добробут і чи ти живеш у достатку?"
— А що ж ти відповіла? — спитала Луїза.
— Я, панно Луїзо, сказала, що не знаю. Я собі подумала: звідки ж я знатиму, чи нації забезпечено добробут і чи в достатку я живу чи ні, поки я не знаю, в кого ті гроші і чи є там скількись і моїх? А воно, виявилось, зовсім сюди не тичеться. Цифри про це зовсім не кажуть, — відмовила Сесі, втираючи сльози.
— О, це була велика помилка, — знов зауважила Луїза.
— Авжеж, панно Луїзо, тепер я це знаю. Тоді пан Дітодавс каже: "Ану, спитаймо тебе ще. Ось нехай цей клас — велике-превелике місто, і живе в ньому мільйон душ. А з того мільйона за рік тільки двадцять п’ятеро померло з голоду на вулиці. Що ти скажеш про таке співвідношення?" Я думала, думала й нічого кращого не надумала: кажу, по-моєму, їм від того не легше вмиралося, що неголодних був мільйон чи хоч би й мільйон мільйонів. І знов я не так відповіла, як треба.
— Авжеж, не так.
— Тоді пан Дітодавс ізнов каже: "Ану, ще раз тебе спитаю. Ось нехай у нас є скотистика…"
— Статистика, — поправила Луїза.
— Еге ж, панно Луїзо. А я завше кажу скотистика, і це ще одна моя помилка… Статистика морських аварій. "І ось я бачу, — це пан Дітодавс каже, — що за якийсь час сто тисяч душ вирушило в далекі подорожі морем, і з них лише п’ятсот потонуло або згоріло з суднами. Решта лишились живі. Скільки це відсотків?" Я й кажу, панно, — Сесі заплакала гірко зі скрухи, що так прикро помилилась, — кажу, що ніскільки.
— Ніскільки?
— Для родичів та друзів тих людей, що погинули, воно й є ніскільки. Ні, я ніколи не вивчуся, — зітхнула Сесі. — А найгірше мені ось що: хоч мій сердешний тато дуже хотів, щоб я вчилась, і хоч я з усієї сили стараюся вчитись, бо він так хотів, але самій мені не подобається вчитись.
Луїза стояла й дивилась на гарненьку голівку, соромливо похилену перед нею, поки Сесі знов підвела на неї очі. Тоді спитала:
— А твій тато сам, мабуть, дуже вчений був, що й тебе хотів так вивчити?
Сесі не відповіла, вона так видимо боялася ступити на заказаний терен, що Луїза додала:
— Нас же ніхто не чує. А якби хто й почув, то нічого тут нема страшного: хіба вже й такого не можна спитати?
— Ні, панно Луїзо, — зважилась тоді відповісти, похитавши головою, Сесі. — Мій тато зовсім не вчений. Тільки що писати вміє, та й то мало хто годен прочитати те, що він напише. Хоча я його дуже легко читаю.
— А мати?
— О, тато казав, що вона була дуже вчена! Вона вмерла зразу, як я вродилась. Вона… — Сесі аж знітилась, сповіщаючи таку страшну річ, — вона була танцівниця.
— А твій тато любив її?
Глибока, жадібна й боязка цікавість вчувалася в тих запитаннях — цікавість сторожка й непевна, мов зацьковане, зацуране створіння, що ховається на відлюдді.
— О, аякже! Так ревно любив, як і мене! Він і мене спершу любив тільки через неї. Він скрізь мене возив із собою, як я ще зовсім маленька була. Ми з ним ніколи не розлучались.
— Але ж потім він тебе покинув, Сесі?
— Тільки щоб мені краще було. Ніхто його не розумів так, як я, бо ніхто його так не знає. Я певна, що йому серце тоді рвалось, як він мене покинув задля мого ж добра — задля свого б він так ніколи не зробив. І він ані хвилиночки не буде щасливий, поки не вернеться по мене.
— Розкажи мені ще про нього, — попросила Луїза. — Я більше ніколи тебе не розпитуватиму. А де ви жили?
— Ми мандрували скрізь, ніде не жили подовгу. Мій тато… — Сесі вимовила жахливе слово пошепки, — клоун.
— Він людей смішить, так? — спитала Луїза, порозуміло кивнувши головою.
— Еге ж. Тільки вони, бувало, не хотіли сміятись, і тоді тато плакав. А наостанці вони дуже часто не хотіли сміятись, і він вертався додому зовсім прибитий. Він же не такий, як усі. Хто його не зна так добре, як я, і не любить так щиро, думають, що він трошечки схибнутий. З нього часом кпили, збиткувались, і ніхто не знав, як воно йому дошкуляє, тільки я бачила, коли ми вдвох з ним зоставалися. Вони ж не розуміли, який він уразливий.
— І ти була йому втіхою в усіх прикрощах?
Дівчинка притакнула головою; сльози котилися їй по щоках.
— Та гадаю, що була, і він завше так казав. Він щодалі робився такий заляканий, неспокійний, почувався таким убогим, кволим, невченим та безрадним (це він сам про себе раз у раз так казав), що ото через те й хотів, аби я багато навчилась і не була така, як він. Я йому часто читала книжки вголос, аби звеселити його, і він дуже любив слухати. То були негарні книжки, мені сказано, щоб я тут про них і словом не згадувала, але ж ми тоді не знали, що від них якась шкода.
— А йому вони подобалися? — спитала Луїза, не спускаючи з Сесі допитливого погляду.
— О, ще й як! Вони його не раз відвертали від того, що йому справді шкодило. Скільки було таких вечорів, що він забував за всі свої турботи, як зацікавиться, чи султан захоче й далі слухати дружинині казки, чи скаже відрубати їй голову, не дослухавши!39
— А твій тато завше був до тебе добрий? Аж до останку? — допитувалась Луїза.
— Завше, завше! — відповіла Сесі, зціпивши руки. — Такий добрий, що я й сказати не годна. Він тільки одного разу був розсердився, та й то не на мене, а на Танцюя. Танцюй — то наш учений собака, — знов пошепки сповістила вона страшний факт.
— А чого ж він розсердився на собаку? — спитала Луїза.
— Вони якось вернулися ввечері додому з вистави, і тато наказав Танцюєві плигнути на два стільці й стати на бильцях — передніми лапами на одному, а задніми на другому. То в нього є такий номер. А Танцюй глянув на тата й не послухався зразу. А в тата того вечора ніщо не виходило, і він зовсім не міг насмішити публіку. Він тоді закричав, що, мовляв, уже й собака бачить, що він уже ні до чого не здатен, і не хоче його пожаліти. І почав бити Танцюя, а я злякалась і кричу: "Тату, не бийте його, не бийте, він же так вас любить! Таточку, рідний, не треба!" Тоді він покинув його бити, а Танцюй уже весь у крові, а тато впав ницьма додолу, пригорнув собаку до себе й плаче, а Танцюй йому лиже обличчя.