— Досить уже й того, — проказала за ним Луїза так само чудно, — що бодай з дому вирвешся. Правда, правда.
— Мені тільки прикро тебе покидати, Лу, та ще й покидати тут. Але ж ти сама знаєш, що я мушу хоч-не-хоч, то вже краще мені попасти туди, де я бодай якусь полегкість матиму через тебе, аніж туди, де в мене й цього не буде. Ти розумієш?
— Розумію, Томе.
Луїза так забарилася з тією відповіддю — хоч у голосі її й не було нерішучості, — що Том підійшов до неї ззаду, сперся на бильце її стільця й теж утупив очі в вогонь, що так прикував її увагу: чи не побачить там чого й він?
— Вогонь, та й годі, — сказав він урешті. — Мені він такий самий дурний і пустий, як і все на світі. Що ти там бачиш? Цирк, може?
— Нічого такого, Томе, я там не бачу. Просто отак задивлюся та й задумаюся, що з нас буде, як виростемо.
— Знов задумуєшся? — спитав Том.
— Що ж я вдію, коли в мене голова така неслухняна, — відказала його сестра. — Мимохіть задумується.
— А я тобі кажу, Луїзо, — озвалася пані Товкматч, що тим часом нечутно відчинила двері, — заради всього святого не роби цього, нерозумна ти дівчино, бо ж як почує батько, то мені чистої години не буде хтозна-поки! А тобі, Томе, як не соромно, хоч би материну бідну голову пожалів, що болить день і ніч: так тебе виховувано, стільки грошей на твою науку потрачено, а ти підбиваєш сестру на те, що батько їй заборонив раз назавжди!
Луїза почала була заперечувати Томову причетність до цього злочину, однак мати рішуче урвала її.
— І не кажи мені, Луїзо, не турбуй моєї голови зболілої, бо якби тебе не направлено, ти б сама й не додумалась і не спромоглася.
— Ніхто мене, мамо, не направляв, я тільки дивилась, як з вогню червоні іскри сиплються й гаснуть, та думала, яке й моє життя коротке і як мало мені приділено зробити в ньому.
— Дурниця! — незвичайно рішуче відказала пані Товкматч. — І слухати не хочу, і не смій мені в вічі такі дурниці верзти, сама ж бо добре знаєш, що як дійде воно до батька, то мені потім чистої години не буде. І оце таке після всього клопоту з тобою! Після всіх лекцій, що ти переслухала, після всіх дослідів, що передивилася! Хіба ж я сама, тоді коли мені весь правий бік було відібрало, не чула, як ти з учителем довбла про горіння, та про спалювання, та про нагрівання, та про звуглювання, та ще про казна-які всякі —вання, що мені, недужій, від них аж у голові мішалося! А ти тепер плетеш мені якусь нісенітницю про червоні іскри! Ні, далебі, — заквилила пані Товкматч, упавши на стілець і випалюючи найсильніший свій набій, перше ніж зломитися під тягою навіть самої тіні фактів, — далебі, краще б мені й зовсім дітей не мати! Отоді б ви знали, як то воно жити без мене!
Розділ IX. СЕСИНІ УСПІХИ
Нелегко жилося Сесі Джуп під подвійною орудою пана Дітодавса та пані Товкматч, і перші місяці її послушенства дівчинку не раз поривало втекти. Факти сипалися на неї з ранку до вечора таким густим градом і взагалі життя, що відкрилось перед нею, було таке схоже на розлініяного в дрібну кліточку зошита, що вона була б таки напевне втекла, якби не одна думка.
Прикро й сказати, але та думка не випливала з арифметичного розрахунку; ні, то була самоомана, що суперечила будь-яким розрахункам, і перший-ліпший статистик страхового товариства враз би її розбив, склавши таблицю ймовірностей для даного випадку. Дівчинка не вірила, що батько її покинув, жила надією, що він колись повернеться, і була певна, що, лишаючись тут, зробить йому велику приємність.
Пана Товкматча дуже смутило, що Джуп так нерозумно й уперто чіпляється за надію, відкидаючи вищу втіху — знати з математичною точністю, що батько її бездушний волоцюга. Та що вдієш? Дітодавс повідомляв, що на цифри вона вкрай тупа; що, здобувши раз загальне уявлення про земну кулю, вона вже анітрохи не цікавилася її точними вимірами; що пам’ять на дати в неї надзвичайно погана, і запам’ятовує вона хіба ті, що з ними пов’язані які-небудь сумні події; що тільки-но загадаєш їй швидко вирахувати подумки, скільки коштуватиме двісті сорок сім муслінових чепчиків по одному шилінгові й два з половиною пенси за штуку, як вона заллється слізьми; що вона найвідсталіша учениця в цілій школі; що вже два місяці, як їй утлумачують основи політичної економії, а ось щойно вчора їй утерло носа отаке-о, три фути від землі, хлоп’я, коли вона на питання: "Яка найперша засада цієї науки?" — дала безглузду відповідь: "Чинити людям те, що я бажаю, щоб вони мені чинили".38
Пан Товкматч, покивавши головою, зауважив, що все це дуже прикро і що це свідчить про необхідність безнастанного товчіння в ступі науки за допомогою системи, режиму, Синіх книг, офіційних звітів і статистичних таблиць; і що на Джуп треба налягти. Так і зроблено, проте вона від того тільки почала дужче журитись, а однаково не розумнішала.
— От, либонь, гарно бути такою, як ви, панно Луїзо! — сказала вона якось увечері, коли Луїза спробувала хоч трохи розтлумачити їй нездоланні домашні завдання.
— Ти так гадаєш?
— Я б же тоді так багато знала, панно Луїзо! І все, що мені тепер важке, зробилося б легке.
— Тільки чи стало б тобі від того краще, Сесі?
Дівчинка, подумавши, тихо промовила:
— Але й гірше б не стало, панно Луїзо.
На те Луїза відказала:
— А це хтозна.
Дівчата так мало знались одна з одною — як через те, що життя в Кам’яній Осаді, одноманітне, мов крутіння коліс у машині, не дуже схиляло до товариських взаємин, так і через заборону, накладену на Сесине минуле, — що й досі були майже як чужі. Сесі трохи розгублено дивилась на Луїзу темними своїми очима, не знаючи, сказати ще щось, а чи мовчати.
— Ти он як гарно нашу матір доглядаєш і яка ласкава з нею, — заговорила знов Луїза. — Я б так зроду не зуміла. Ти й сама для себе краща, ніж я для себе.
— Але ж я, панно Луїзо… я ж така дурепа! — не здавалася Сесі.
Луїза засміялась несподівано весело й запевнила її, що помалу й вона порозумнішає.
— Ой, якби ви знали, яка я дурна! — трохи не плачучи провадила Сесі. — У школі я весь час помиляюсь. Пан і пані Дітодавс раз у раз мене викликають, а я раз у раз помиляюсь. А що я вдію, як ті помилки мені самі на язик набігають!