Тереза Дескейру

Сторінка 70 з 74

Франсуа Моріак

— Але мені здається, що ти сам надавав цій історії дуже важливого значення! Пригадуєш, як ти обурювався через те, що я не добивалася від матері, щоб вона мені пояснила мотиви свого вчинку?.. Ти вже забув?

— Це правда... Я й сам не знав, чому мене так цікавила та історія з отруєнням. Мабуть, тому, — вагаючись у виборі слів, він скинув на Марію швидкий погляд,— що я її дуже поважав і мені, як я тоді думав, хотілося раз і назавжди все з'ясувати. Підозрівати цю людину в такому мерзенному вчинкові мені здавалося нестерпним. Принаймні я так думав... Але мені самому важко визначити, якими насправді були мої почуття! Тільки згодом я усвідомив, чого добивався. Авжеж, тим, що я не вірив у винність твоєї матері, я висловлював свій протест, удавав, ніби не допускаю, щоб вона могла вчинити влочин, але робив це тільки задля того, щоб почути відповідь, яка була мені потрібна і яку вона не загаялась дати. Вона сказала, що цей злочин був одним із багатьох, які вона здійснювала кожного дня і які ми здійснюємо всі... Так, Маріє, і ти також. В людських очах злочином звичайно називається тільки те, що становить собою порушення загального права, що приносить той або інший матеріальний збиток... О! Вона легко примусила мене витягнути з найпотаємніших глибин мого життя огидний вчинок, отого скорпіона серед багатьох інших...

— Якого скорпіони?

— Якби я тобі розповів цю шкільну історію, ти сказала б: "І це все? Але ж це дрібниця!" Навіщо силкуватися пояснювати тобі те, що знаю я і що знає твоя мати...

— Атож! — буркнула Марія.— Я ж ідіотка. Хіба я не знаю, яким тоном ви говорите: "Ну й ідіотка!.." Ні, не намагайся заперечувати...

Він і не збирався цього робити. Він був цілком згоден* з нею: вона ідіотка, якій недоступний світ його страждань, світ, у який вона ніколи не зможе ввійти, щоб супроводжувати його в ньому. Однак вона володіє чимось таким, чого нема в її матері,— як все-таки добре мати сімнадцять років і усві-1 домлювати, що можеш притулитися до любимої істоти... Вона сіла на купу хмизу і стала ніжно гладити Жоржеве обличчя, його скроні, небриті щоки. Без сумніву, він вважав її сповненою жадоби життя дівчинкою. Однак він помилявся: не цього хотілося їй, але що їй залишалося робити? Вона все віддала б, щоб бути достойного його, чого її мати досягла без будь-яких зусиль.,. Та вона труснула головою, ніби бажаючи прогнати почуття жаху, яке охопило її. Ця божевільна! Божевільна? Вона не була такою в Парижі, коли Жорж познайомився з нею... Бідна Марія! Що вона уявила собі? Вона поклала голову на плече Жоржа і, притулившись лицем до його шиї, обвила його руками. Так просиділи вони досить довго. О хвилини блаженства! Здавалося, що на цей раз він не відкидав її...

— Як ти гадаєш,— раптом запитав він,— чи вона погодиться прийняти мене?

Дівчина різко відсахнулася від нього.'

— Хоч зараз, якщо тобі так хочеться,— сказала, виходячи.

— Ні, ні, тільки не зараз.

— Тоді кожного дня після обіду... Я завжди буватиму р цій порі.

— Може, буде краще, якщо нас не бачитимуть разом,— мовив Жорж, трохи помовчавши.

Йому треба було докласти певних зусиль, щоб, говорячи з нею, дивитися їй у вічі. Що читав він на її обличчі, що так налякало його в ньому?

— Знаєш, вона любила тебе, — сказав поспішно, — всі її думки були пройняті тобою. Турбота про твоє щастя просто переслідувала її. Я повинен тобі також сказати, що я для неї існував виключно задля тебе. В цьому я можу тобі поклястися. Але ж ти сама знаєш, Маріє,— додав він.— Ти віриш у це?..

— Мене дивує,— сказала вона, сміючись,— що ти відчуваєш потребу переконувати мене в цьому.

Вона помахала йому рукою, а він дивився, як за нею змикалася стіна дощу, відтак повернувся до багаття і знову, зіщулившись, сів на купу хмизу.

XII

Марія пішла у ванну, щоб повісити дощовик, який аж стікав водою. Тереза стежила за нею очима і за ледве помітними ознаками виявила, що в кімнату зайшов ворог — смертельний ворог. Дім начеб занімів у тиші, яка порушувалася тільки шумом дощу. Бернар Дескейру поїхав в Аржелуз, до матері. Тереза запитала:

— Ти не дуже намокла, моя дорогенька? Але відповіді не одержала.

— Ти ні 8 ким не зустрічалася?

— Ні з ким особливим... Прийміть мікстуру.

Стук тарілки об мармур комода, відкоркування пляшечки з отрутою, дзенькання ложечки об чашку, в якій розмішується питво,— весь цей набір звуків знову постає з глибини років перед збожеволілою від страху жінкою. Так же прислухову-валась вона колись у мертвій тиші післяобіднього перепочинку, коли, поспішаючи, вливала в склянку останню краплю отрути, аби нарешті запанував спокій і німа смерть могла закінчити своє діло, не порушуючи тиші кімнати й цілого світу.

А тепер ось Марія підходить до неї з чашкою в руках, помішуючи в ній ложечкою рідину. Підходить до ліжка, схиляється над питвом. Не можна розрізнити рис її обличчя, бо світло з-за її спини б'є просто в вічі. Вона нічим не подібна до своєї матері. Але коли її силует тінню відбивається на вікні, вона скидається на привид матері. Це сама Тереза наближається зараз до Терези.

— Ні, Маріє... Ні!

Вона з жахом відштовхує від себе чашку і зводить на дівчину благальний погляд. Марія раптом усе зрозуміла; їй не коштувало б ніякого зусилля випити кілька крапель, як це вже робила не раз: досить такої дрібниці, щоб заспокоїти хвору. Можливо, вона саме цього тільки й чекає? Але Марія наказує:

— Ви мусите випити!

І коли Тереза вся аж затіпалась у дрижаках, Марія запитала з удаваною невинністю:

— Чи не я вас часом так лякаю?..

Тереза дійшла до краю. Ось вона зупиняється й переводить дух. Досягнута нею межа не є межею людських страждань, але вже її власна межа. Настав час заплатити свою данину! Вона більше не тремтить. Дивлячись на Марію, бере з її рук чашку і одним духом випиває напій. Очі її весь час втуплені в це байдуже обличчя. Забравши від неї чашку, так само як Тереза п'ятнадцять років тому забирала її в Бернара, Марія йде у ванну сполоснути її, так само як це колись робила вона.

Тереза відкидає на подушки голову. Тепер тільки залишається чекати, коли вона зможе сказати Йому: "Ось твоє творіння, вимучене до краю безконечною боротьбою проти самого себе, як Ти того хотів". Злегка повернувши вбік голову, Тереза дивиться на гіпсове розп'яття, що висить на стіні. Обережно, з зусиллям кладе вона ліву ногу на праву, повільно розводить руки, розкриває долоні.