Жорж зрозумів, що "справа провалилася", і більше не наполягав (він ніколи не наполягав). Навіть докоряв собі за те, що прийшов сюди, і, втупивши погляд у вогонь, почав насвистувати.
— У мене є нові пластинки,— промовив,— може, послухаєш? Та, правда, музика і ти...
І вже не звертаючи на Марію жодної уваги, взявся давати самому собі концерт: "ля! ля! лі! ля! ля!" Марія думала про матір, яка залишилася сама в похмурій кімнаті з вікнами на 8ахід, по яких стікали дощові патьоки, згадала вираз жаху, який застиг на обличчі матері, коли вона виходила. Щоб припинити це насвистування, задала перше-ліпше питання, яке спало їй на думку:
— Як почуває себе твій друг Монду?
— Ого! Я зовсім забув, що ти його не знаєш. Вас обов'язково треба познайомити! Уяви собі, він несподівано відкрив жінок. Каже, Що це чудово і що од них можна мати все, що захочеш. Бідний Монду! Це стало його ідеєю. фікс... Ех, якби ти його знала... Але ж, Маріє, чому ти плачеш? Я сподівався, що ти стала поміркованішою.
Вона пробелькотіла крізь сльози:
— Я плачу не через тебе.
— Значить, я більше не завдаю той болю? Мені треба було б здогадатися про це.
Він силувано засміявся.
— Я дуже прив'язалася до неї,— мовила Марія, втираючи очі,— хоч раніше так її ненавиділа... Бувають хвилини, коли в неї зовсім потьмарюється розум. І все ж, як не дивно, це ніскільки не принижує її. Але вона довго так не протягне: можливо, ще декілька місяців... Кожної хвилини можна сподіватися нового приступу, якого вона не витримає.
— Про кого це ти? — запитав Жорж.
Марія здивовано подивилася на нього. Вона навіть не уявляла собі, як він, будучи тут уже більше доби, міг не знати про присутність Терези та її хворобу. Вона здогадалася, що Філо остерігалися вимовляти це ім'я, в його присутності.
— Я змушена була привезти сюди свою матір,—сказала вона. — Це виявилось чимось серйознішим, ніж звичайна неврастенія... Тут у неї було ще два приступи... Вона помре,— додала вона крізь ридання.
Стан здоров'я її матері того дня не був загрозливішим, ніж •у попередні дні, коли очі Марії були сухі; їла вона з апетитом, читала газету, думала про те, яким буде її життя після смерті Терези. Марія втерла сльози. Не треба набридати Жоржу, який, очевидно, задля ввічливості перестав свистати.
— Пробач мені,— попросила вона.
Він ближче підсів до вогню, закриваючись від нього долонями.
— Як ти думаєш, вона впізнає мене? — запитав він, не повертаючі? голови.
— Ну, звичайно ж! У неї в голові бродять якісь маячні думки: їй здається, що поліція її розшукує, але коли мова йде про все інше, вона зовсім сповна розуму, і, якщо тільки вона не зарахує тебе до своїх ворогів...
— Це неймовірно, — мовив він глухо. — Така розумниця!.. Але тепер це вже не має значення, раз ти кажеш, що дні її полічені. Ти переконана в тому, що її справа так безнадійна? — запитав він з виразом скорботи на обличчі.
І тому, що Марія подивилася на нього, знову відвернув голову до вогню.
— Лікар, не думає, що вона витримає новий приступ.
— Тереза! — майже уголос простогнав він.
Марія не бачила його обличчя, але вона помітила, що він декілька разів провів руками по очах. Відтак запитала: ~ Ви були настільки здружені? Я цього не знала.
— Я бачився з нею всього лише три або чотири рази. Ллє досить було раз зустрітися...
Він замовк, потім пробелькотів:
— Світ без неї...
Вода крапля за краплею просочувалась крізь покрівлю і, падаючи на землю, скупчувалася поміж кам'яними плитами підлоги. Сосни, які оточували закинутий хутір, хиталися від вітру, і в їхньому шумі вчувалася безконечна скарга. Марія напружила увагу, розум її запрацював "з холодною ясністю. Вона ніколи не бачила, щоб цей хлопець страждав через когось іншого, крім самого себе. Ніколи не бачила на його обличчі такого пристрасного виразу. Буваючи з нею, він здавався наче мертвим; про нього частенько говорили: "По-моєму, він ніби неживий, ніби йому три чисниці до смерті". І ось уперше він ожививсь на її очах, він жив...
Проте думка, що мати могла б її зрадити, не приходила дівчині в голову. Марії було сімнадцять,— хіба могла вона собі уявити, щоб цей молодий хлопець міг відчути сердечний потяг до цієї старої, божевільної жінки? Бо, правду кажучи, вона завжди була не сповна розуму. І раптом Марія сухо заявила:
— А втім, вона завжди була божевільною. Ми завжди знали її такою. Це небезпечна, неврівноважена людина; перш ніж переконатися в цьому, нам довелося заплатити дорогою ціною. Тебе, напевно, саме це й зацікавило в ній, правда?
Він відповів з виразом утоми у всьому тілі:
— Ти мене не розумієш... Ти ніколи мене не розуміла. Якщо я тобі говорив, що не можу ні на кого звертати уваги, крім самого себе...
— Ах, так! — перебила вона його, сміючись.— Я розумію тебе!
— Ні,— вів він своєї, і голос його сповнився презирством,— ти мене не розумієш. Ти не знаєш, що становить собою людина, яка щомиті сумнівається в тому, хто вона й що вона... Це здається ідіотством, безумством... Однак не моя вина в тому, що я кожної миті відчуваю в собі розщеплення власної особистості... Так ось! Коли я вперше побачив Терезу, я зразу зрозумів...
— Терезу! Ти називаєш її Терезою? І Марія знову заходилася сміятись.
— Я зрозумів — як тобі сказати? —що вона допоможе мені вбагнути, в чому коріння і смисл моєї туги. Авжеж, з перших її слів... Вона читала в моїй душі з дивовижною проникливістю, визначала, класифікувала мене, нарешті, я став набувати певної форми у своїх власних очах. Я існував, доки вона була зі мною... Тепер... Тереза мертва! — вимовив він пошепки, закривши обличчя руками.
Марія переживала неясне почуття роздратованості й ревнощів, як і тоді, коли Жорж закладав нестерпну, на її думку, грамофонну пластинку, в той час як їй хотілося б розмовляти з ним або цілуватися. Але тепер до цього приєднувався якийсь величезний і неясний біль, що в ньому вона не могла розібратися.
— Проте не треба забувати...— мовила вона сухо.— Бачить бог, що я їй простила! Але врешті-решт вона все-таки...
— Ну! Що ти? Невже ти знову будеш говорити про ту стару історію? — заперечив Жорж, знизуючи плечима.
У відповідь на це Марія сердито закричала: