, Тереза відштовхнула її й випросталася. Марії мимохіть здалося, що вона задихається.
— Ти ж бачиш? Я чиню тобі зло&.. Через мене розладнається ще тврє одруження... Чи Жорж Філо знає, що ти до мене приїхала?..
Марія розгублено знизала плечима.
— Ти приховала це від нього?
Вона відповіла, що хотіла зробити йому несподіванку.
— Я припускала, що, довідавшись про мій приїзд у Париж, він з радощів не зверне уваги...
— На мою присутність! Ні, донечко, ні! Іди від мене не гаючись. Від цього залежить твоє майбутнє. Не примушуй мене більше говорити...
І знову схилилася біля вогню. На цей раз Марія стривожилась. Вона відступила кілька кроків, розглядаючи матір:
— Врешті-решт, у чім же річ, мамо? Сподіваюсь, ви не прокажена?
—" Ти й не здогадуєшся, як влучно висловилась,— буркнула Тереза.
Вона досягла своєї мети! Марія почала розглядатися на всі боки й збирати речі.
— Я відвезу тебе на таксі, влаштую в готелі д'Орсе, а завтра вранці підійду попрощатися до поїзда. Він відходить о восьмій без десяти чи за десять хвилин по восьмій... точно не пригадую. Довідаємось у готелі.
Тереза не могла стримати сліз. Але не варто було обдурювати себе. її горе несло в собі приємну солодкість: вона робила те, що повинна було робити, і водночас уникала розмови на жахливу тему.
Але раптом Марія, насупивши чоло, знову підійшла до матері і заявила, що вона не піде звідси, не з'ясувавши найголовнішого, що від неї приховують на протязі стількох років.
— Йдеться не про мене і не про вас, а про Жоржа. Треба, щоб він знав, що нас розлучає. Якщо те, чого* я не зпаю, в справді таким, як оце я від вас чую...
Цей загрозливий тон повернув Терезі її холоднокровність.
— Я сказала тобі, досить! Можеш думати що завгодно. Зрештою, тепер, коли я тобе попередила, тобі легко буде примусити людей вибазікати все, що треба. Дивно навіть, як у монастирі котрась з товаришок не натякнула тобі... Невже ти ніколи не одержувала анонімних листів? Ні? Раз на віку люди виявилися вище від того, що можна від них сподіватися. Але я підказую тобі думки...
Вона дивилася на Марію, на її скривлене від переживання обличчя, на приречений вигляд дівчини... Так, колп Марія ще була школяркою, їй не раз доводилось бачити, що при її появі переставали говорити, а іноді цілий цлас раптом оглядався на неї, так наче у словах виховательки ховався якийсь натяк. Але в цю хвилину вся вона була поглинута спогадами про випадок, який трапився минулого літа з отією Анаїс, дівчиною однакового з нею віку, приставленою до неї за покоївку... Спочатку вона дуже прив'язалася до Марії. Але Марія ніколи не виявляла ніжності до людей, які її люблять, а вона їх ні. Ця смуглянка була для неї несимпатичною, вона навіть викликала в неї відразу своєю неохайністю. Марія частенько на неї гримала, і дівчина спокійно терпіла, аж поки вона, зрештою, як і все село, не дізналася, що молодий Філо "впадає" за, мадмуазель. Пізніше стало відомо, що саме від неї походили плітки, які розповсюджувалися довкола (вона пустила чутку, що нібито одної ночі Марія прийняла парубка у себе в кімнаті). Анаїс виставили за двері, і після гарячого "обміну думками" її батьки змушені були покинути арендований хутір.
Через два або три місяці після цього Марія знайшла у себе конверт, в якому був уривок статті, вирізаний з якоїсь паризької газети. В ньому йшлося про кримінальний процес, який висвітлювався в газеті. Марія уважно прочитала рядки, підкреслені для неї чиєюсь рукою. Наскільки вона могла судити, це був уривок з обвинувального висновку прокурора, але на вистачало деяких подробиць, з яких вона могла б з'ясувати собі суть справи.
Даремно вона дошукувалася в "Ля птіт Жіронд" і "Ліберте дю Зюд-Вест" відгомону цієї драми. Вирізка, яку вона одержала, напевно, була кількатижневої давності. Вона і зараз могла б процитувати той текст напам'ять: "Панове судді, наш вельмишановний захисник апелюватиме до ваших батьківських сердець, аби розчулити вас долею дітей обвинуваченої. Гаразд! В ім'я справедливості і зневаженої суспільності я також нагадаю вам про цих невинних. Вони перші жертви цієї зіпсутої особи. Віднині, доки вони житимуть, на них тикатимуть пальцями. Вони без кінця слухатимуть, як звідусіль лунатимуть їм услід жахливі слова: "Дивіться на них! Це діти отруйниці".
На якусь секунду Марія схрестила свій погляд з материним. І все-таки дівчина першою опустила очі. В її голові, в її чистій свідомості ніколи не виникала думка, що невідома пригода Терези Дескейру може мати якийсь зв'язок із кримінальною справою. Одвак вона не наважилася показати батькові вирізку з паризької газети, спалила її, не заїкнувшись хоч би одним словом. Можливо, вона зробила Це л через апатію, лінощі й небажання ускладнень...
Зрештою, навіть і в цю хвилину вона картає себе, вважає божевільною: ніхто ж у сім'ї не вмер від чиєїсь руки, ніхто не був засуджений; вона пригадує, що мати завжди була на волі...
Тереза, байдужа й зачерствіла, дивилася, як вона страждає. Що буде, коли вона нічого не говоритиме: попросту відповість на одне чи два питання, і з цим буде покінчено.
"Хто в нашій сім'ї помер? — питає сама себе Марія.— Тітка Клара? Вона навіть не пригадувала цієї старої діви. Однак неможливо, щоб ішлося .про неї: мати її дуже любила, вона й досі оплакує її. Очевидно, жертву треба шукати поза сім'єю".
Іноді дощова крапля, більша від інших, розбризкувалась по балкону. Марія готувалася допитувати свою матір. Тереза вирішила про себе, що відповідатиме лише односкладовими так або н і. Вона чекала удару. І раптом:
— Покляніться, що ніхто не вмер з вашої вини!
— Клянусь тобі, Маріє, ніхто! Дівчина зітхнула.
— Вас ніколи не судили, мамо?.. Тобто я хочу сказати, чи вас не притягали до судової відповідальності?
— Ні.
— Ви самі винні в тому, що я ставлю вам подібні питання. Вибачте мені...
Тереза схилила голову.
— Раз у вас не було ніяких непорозумінь з оманами правосуддя...
— Я цього не сказала, дитино моя... Я ствердила тільки, що ніколи не ставала перед судом.
— Ви граєте словами!
— Все це дуже просто: у мене були непорозуміння з органами правосуддя, але слідство було припинено "за відсутністю складу злочину"... А тепер іди.