— Навіїцо здалася тоді критика, як вона не застерегла вас од читання подібної писанини?..
Після того, як я відповіла, так, аби не мовчати, що це прекрасна книжка', він важко зітхнув:
— Я дуже сумніваюся в цьому...
У голосі його я відчула більше тривоги, ніж роздратування. Він дивився на мене з великою увагою. Я йому вже не подобалась, дратувала і, значить, не відповідала тому, чого він чекав од мене. Як мені хотілося переконати його в протилежному! Я ще не знала, яку жінку він хотів би бачити в мені, але скоро я стану такою, як він сам захоче. Найтяжчими мені здавалися оці перші кроки навпомацки, коли ми обмінювалися першими словами.
Я намагалася зосередити свою увагу на тому, що він казав. А говорив він дуже швидко, мало не ковтаючи слова:
— Прекрасна книжка! І це вас нітрохи не шоку©?
Я зрозуміла його так, ніби він побоювався, чи я часом не така, як та леді Четтерлей. Тоді я сказала йому, що мені не потрібно звертатися до книг, щоб довідатись про такі речі...
— Те, що ви кажете,— мерзота...— Оскільки ж я була трохи здивована, він додав: — Але я не вірю вам!
Труснувши головою, відкинув свій чуб і втупив у мене сповнені вогню і "(мені здавалося) ніжності очі. О, як я любила його в ту хвилину! Якби не офіціанти, які накривали столи до чаю, я зрадила б себе. Я вже була настільки схви-< льована, що до мене не доходив зміст моїх власних слів. Але ж ні, справа не лише в цьому. Те, що він говорив, іі справді здавалося мені дуже дивним. Я стала уважнішою. Без сумніву, я викликала в ньому велике зацікавлення: це було написано не тільки на його обличчі, а й знайшло ,в!дби" ток у його голосі. Однак зміст його слів не відповідав палкості, з якою вони були сказані. У відповідь на мої застереження, щоб він не мав відносно мене жодних ілюзій, юнак відповів:
— Ні, я не уявляю вас кращою, ніж ви є насправді...— І знову обпік мене своїм гарячим поглядом.— Я більш досвідчений, ніж ви можете допустити. Ваш вираз обличчя ніколи не введе мене в оману. Я ніколи не помиляюся, особливо коди йдеться про людей певного віку.
Серце моє защеміло від болю.
— В людях мого віку легше помилитися. Треба завжди остерігатися отих юнаків і юнок з обличчям ангелів. Але я їх навчився бачити наскрізь. Злі ангели бувають красивими, чи не так? Це треба пам'ятати перш за все. Що ж стосується людей, які вже прожили чимало...
— Підстаркуватих людей...— перебила я його з силуваною усмішкою.
Я принижено намагалася викликати з його боку заперечення, хай би воно було висловлене у найгіршій формі. Але він не клюнув на це.
— Так, дивлячись на них, можна розгадати все їхнє життя,— тільки й сказав, трохи відводячи погляд.
Знітившись перед цією великою дитиною з поглядом інквізитора, я спочатку не могла промовити й слова. Потім у мені обізвався" рефлекс, який завжди допомагав мені інтригувати тих, що мені подобались, Я обіцяла їм розкрити свою таємницю, розповісти свою драму.
— Якщо йдеться про моє життя, то воно здивує вас... розповідь про нього викличе у вас жах...
Він майже грубо обірвав мене і запевнив, що не вимагає від мене сповіді. Якось кумедно наполягав на тому, що в нього немає повноважень вислуховувати її.
— ...Ані пробачити,— закінчив, стишивши голос.
Тут я почала здогадуватись, що його суворе й палке обличчя ввело мене в оману, хоч мені й самій не хотілося в цьому признатись.
Я намагалася заспокоїти £ебе тим, що збудила в нього до себе неабиякий інтерес. Хоч він і відніс мене до старих, все ж пожирав таким поглядом, якого мені ще ніколи не доводилось витримувати.
— Що б ви там^ не натворили,— заговорив він упівголоса,— але, дивлячись на вас, я відчуваю те, що ні разу мене ще не підвело... Як мені це визначити?.. Буваючи між людьми й спостерігаючи за деякими чоловіками й жінками, я проймаюся майже фізичним відчуттям їх духовної смерті... Ви... Пробачте МЄНІ МОЮ ВІДВерТІСТЬ... чЦІЛКОМ можливо, що я помилюся... але я готовий битися об заклад, що ваша душа — дуже хвора, хоч іще жива... Так! Життя в ній пульсує. З тих ' пір, як я спостерігаю за вами, мене невідступно переслідує
думка про контраст між тим; чим було ваше життя дотепер і чим буде далі... Чи вас не короблять мої слова, мадам?.. Ви смієтеся з мене?..
Збентежений моїм сміхом, він замовк. Я ж сміялася не з нього, ідіота, а з самої себе. Сміялася з свого промаху і в той же час від радості, що мені своєчасно вдалося уникнути ганьби. Бо хвилину ще перед тим я готова була виказати себе і взяти його за руку... Я зітхнула.
І раптом побачила себе такою, якою виглядала в очах цього Еліасена,— зовсім старою. Він, напевно, не міг би й здогадатись, чим я була так стурбована. Я дивилася на цього двадцятилітнього ідіота, який цікавився душами жінок, і ненавиділа його...
— Ви смієтеся з мене? — повторив він.
Тим часом я підвелася. Відчувала потребу вийти, щоб трохи приглушити свою лють. І в той же час боялася, що не здолаю стримати себе і прожену його геть. Я не хотіла втрачати цього хлопця. Мені хотілося довести йому, що я ще справді живу, але не так, як він собі уявляв. І я почула, як промовляю до нього ніжним голосом:
— Як на свій вік, ви дуже проникливі, месьє. Трохи необачні, але проникливі.
Він запротестував, що, мовляв, не намагався бути проникливим. Йому хотілося стрімголов, спалюючи за собою мости, кинулись в такі хащі, на шляху до яких повільність і обережність особливо потрібні. Вибачаючись, він все ще намагався розгадати мої думки. Але я не хотіла розкривати йому себе.
— В усякому разі, месьє, це завзяття робить вам честь.. 1 я простягла йому руку. На кілька секунд затримала в
своїй його долоню. Вона була трохи вогкою, і дотик до неї викликав у мене відразу. Відтак обдарувала його усмішкою, за яку мене колись так любили, і докинула:
— Чи fie хочете ви ще поговорити зі мною сьогодні ввечері? — Не чекаючи відповіді, я сказал йому: — Ви можете зробити для мене дуже багато.
Напівзаплющивши очі, я наголосила на словах дуже багато. Мені хотілося скоріше побути самій, і я швиденько пішла в напрямі Вілльфранщ...
Був паркий, безмісячний вечір. Запах левкоїв забивав солонуватий дух невидимого моря. Коли я виходила з великої зали, хлопець проводив мене очима. Боячись, що він може не знайти мене, я старалася не відходити далеко. Охоплена почуттям якоїсь непевності, я блукала в колі світла, яке падало з готелю. Мій мозок весь час свердлила думка: що може означати ця затримка,. якщо він любить мене? На якусь мить мені здалося, що, можливо, я своєю поведінкою збила його з пантелику й викликала розгубленість. Скільки ж то треба душевних зусиль, щоб примусити себе відмовитись від віри