— Нам потрібен синьйор Брамбілла.
Жінка, худа, одягнена в чорне, ще не стара, із слідами жіночності на жовтуватому обличчі та в оточених синіми колами й дрібними зморшками очах, стривожено промовила:
— Його немає, він поїхав.
Ага, отже, він уже поїхав.
— А куди він поїхав? Я друг Сільвано.
Деякі знайомства йому зовсім не подобались, але хіба вони двоє не були в певному розумінні друзями? У них були спільні грошові справи, потім оте лікування дівчини — хоч це, звісно, евфемізм, — навіть отой автомат, і це вже можна назвати дружбою.
Ім'я Сільвано справило на жінку саме те враження, на яке він і сподівався; її обличчя набуло зеленкуватого відтінку, вона поглянула на нього, потім на Маскаранті й відступила трохи вбік, щоб дати їм увійти в дім. Всередині вони побачили, що це звичайна сільська хата — проста собі хата, незважаючи на всі мільйони Ульріко Брамбілли. Господар залишив її такою, якою вона, певно, була, коли він її купував, — він, який купував усе, який купив половину Ка' Таріно, безліч квартир та ділянок землі.
— Я не знаю, куди він поїхав, — сказала жінка. Здавалось, вона чогось боїться; ім'я Сільвано сповнювало її страхом.
Вони стояли у вітальні чи їдальні, де вочевидь ніхто не їв, — їли, звісно, в кухні, — з прямокутним столом посередині; з кожного боку столу — стілець, посередині — вишита серветка справжньої ручної роботи; був тут також мисник, на стіні — годинник із маятником, підлога викладена блискучими рожевими кахлями, невеличка тверда канапка — щось ніби широке крісло на трьох чоловік, у яке вони сіли, не питаючи дозволу; а жінка у своїй сільській чорній сукні, схожій на місцевий народний костюм, стояла й дивилася на них.
— Мені конче потрібно поговорити з Ульріко, — сказав їй Дука в урочистій, приємній тиші кімнати; різник, певно, людина поміркована, неабиякий спритник, коли не найняв архітектора, щоб той побудував йому віллу, і не замовив нових меблів. Йому було смішно називати його Ульріко, адже він ніколи того чоловіка не бачив. — Це серйозна справа.
Жінка знову позеленіла; їй, без сумніву, не минуло ще й п'ятдесяти, замолоду вона, мабуть, була, як сказав би міланець, нічогенькою дівкою. Але щось — може, гнів? — змусило її позеленіти, і вона сказала:
— Нічого не може бути серйознішого від того, що сталося. Він готувався до весілля, а його наречена втопилась у рові; це був удар, який міг звести його зі світу, і тоді він поїхав. Я теж йому радила, щоб він на якийсь час виїхав.
— А ви хто? — спитав у неї Дука нахабно й неприязно.
— Я продавщиця, — відповіла вона. — Продавщиця з крамниці тут і в Ка' Таріно. — Тоді, уточнюючи, додала: — Касирка. — Так звучало солідніше.
Це вже заслуговувало на увагу. Отже, Ульріко мав у міланських крамницях одну молоду продавщицю з нахилами еротоманки, а в приміських крамницях — другу, поважнішу.
— Я веду в нього господарство, — гордо промовила жінка, задоволена, що дала цим двом зрозуміти те, що й хотіла.
Господарство вона веде чудово, подумав Дука. Рожеві кахлі підлоги бездоганно блищали, від усього віяло домашнім теплом, ніде ні порошинки, ніяких запахів, усе на місці; якщо вона так само дбала й про Ульріко, то він був щасливою людиною.
— Мені дуже треба поговорити з Ульріко, — знову спокійно, без погрози, промовив він. — Це дуже важливо.
Жінка відсунула один із чотирьох стільців, що стояли навколо столу, й сіла; зненацька промінь сонця пробився крізь штори — прості білі штори на напіввідчиненому вікні, — відскочив від лискучої поверхні столу й упав їй на обличчя, висвітивши мішки під очима, зморшки, зів'ялу шкіру на обличчі. Та вона гордо знехтувала тим променем, не відхилилася, з гідністю виставила напоказ увесь свій занепад.
— Я не знаю, куди він поїхав.
Нічогенька собі розмова. Дука й далі говорив про те, що хоче побалакати з Ульріко, а вона й далі твердила, що не знає, куди він поїхав. Тоді він трохи збільшив ставку.
— Сільвано мені дещо залишив, ви знаєте, що саме.
І вона піймалася на цю маленьку хитрість; її обличчя застигло під сонячним променем.
— Я про це нічого не знаю.
"Я про це нічого не знаю" означає багато. А саме те, що вона знає щось таке, про що не хоче казати, і хоче примусити їх повірити, що нічого не знає. Які ж вони всі хитрі! Але так він довідався, що вона щось знає.
— Я не можу тримати цю річ удома, — додав він, але досить ввічливо. Йому вже починала набридати ця розмова: незважаючи ні на що — вік, досвід, селянську хитрість — ця жінка, як і багато інших, зберегла справжню, непідробну невинність; однак вона вже впіймалась у його пастку.
— Він має мені зателефонувати, сьогодні ж, і я йому скажу про це.
Це було дуже важливо. Отже, Ульріко Брамбілла має зателефонувати.
Байдуже, знає ця жінка чи ні, де він, а різник зателефонує. Найімовірніше, вона про це не знає, він напевно не сказав, куди їде, навіть їй, а може, просто ніде надовго не зупиняється. Чи означає це, що він тікає? Чому ж він тікає? Можна тікати з багатьох причин, зокрема й від горя; наречена гине в рові, як висловилася жінка в чорному, і тоді наречений закриває чотири свої крамниці, — але Карруа вважає, що в нього є ще й інші, записані, звісно ж, на інших людей, — і їде оплакувати її десь у відлюдне місце. Та Ульріко Брамбілла навряд чи тікав би з такого сентиментального приводу. Отже, він тікає зі страху. Страху перед кимось.
— Тоді скажіть йому. — Він і далі сидів випроставшись на темно-зеленкуватій канапці поруч із Маскаранті. — Ми зостанемося тут. Коли він подзвонить, ви скажете йому, що нам треба з ним поговорити і що ми маємо передати йому цю річ.
Жінка підвелася й промовила:
— Тут не вокзал, щоб чекати.
Вона говорила доброю італійською мовою, говірка майже не відчувалася. І взагалі, в ній було щось дивовижне; ні, вона не була інтелігентна, звичайно, ні, — вона була чимось більшим, вона була розумна, справді розумна; її втомлені очі свідчили про хворобу печінки, але в погляді світився розум. А що вона була жінка, то розум робив її всесильною.
— Ідіть геть! — зненацька гнівно сказала зона. — Якщо хочете про щось повідомити синьйора Брамбіллу, напишіть.