Вечір. З-під високої, білої стелі звисає на електричному дроті лямпка на сто ват. Довгий стіл застелений парусиновою скатертиною, на столі тарілки, ножі, виделця, ложки. У великих, череп'яних мисах парує жовта юшка. За столом статечно сидять чотирнадцять "інженерів людських душ". На передньому місці стоїть невідома, з обвітреним обличчям особа, що українською мовою з сильним російським акцентом, говорить:
— Адже, товариші, я маю шану, іменем місцевкому партії, як також іменем управлєнія колгоспу ім. Дзержінского, привітаті вас, як ґастей у будинку цієї прекрасної санаторії, яку збудовано на пропозіцію самова товаріша Сталіна… (Всі голосно плещуть, на гасло: "Великому Сталіну — ура!" — всі встають і кричать ура). Реакційна, царська влада не піклувалася письменником, а українському письменникові взагалі не було місця на землі, але наша радянська, робітнича влада, уділяла і уділяє письменникові багато уваги і огорнула його своєю теплою, батьківською опікою.
Далі промовець перейшов до пояснень обставин, серед яких наші гості будуть перебувати. Пояснив, що санаторія, у якій гості перебувають, належить до радгоспу ім. Дзержинського і являє собою один з найкультурніших пунктів всього радянського союзу. Сам радгосп побудовано під прямим керівництвом товариша Сталіна і він являє собою зразок культурного господарства не лише радянського союзу, але і всього цивілізованого світу. Тут гості знайдуть все, що може їх цікавити з ділянки народнього господарства і аґрокультури… Тому гості не мусять особливо відвідувати дооколишні населені місцевості, а їм вистачить якраз цього радгоспу. Промовець не забув також нагадати, що в цих палацах колись могли розкошувати хіба маґнати та банкіри, а тепер все це віддано до рук найширших народніх мас та трудової інтелігенції… Славою партії, уряду і великому вождеві промовець закінчив своє привітання, всі встали, заплескали, оплески перейшли в овації і після того, всі почали їсти.
Прийняття було гаряче, але жовта юшка зовсім холодна, а принесене волове, тверде м'ясо також, а жолудьова кава "Здоров'я" так само. Єдині булочки були білі, свіжі і смашні.
І вже після вечері, коли гості намірились виходити, щоб подихати свіжим повітрям ночі, безіменний добродій між іншим зазначив, що відходити від санаторії трохи далі не рекомендується, в лісі іноді трапляються інциденти, як також не слід звертати уваги на тих волоцюг, що іноді сюди заблукують… Вони вдають з себе голодних, але не вірте їм. Женіть геть ту сволоту. Ледарі, що не хочуть працювати і воліють вештатись по жебрах…
Ніч була велична, по-весняному міцна, рідко зоряна. Молодий, прозорий місяць, здавалось меншав, то більшав, ніби він гойдається на припоні… Гуртами й поодиноко стояли гості, гомоніли потиху, вслухувалися в темінь ночі, вдихали свіжість весни.
Тут же на подвір'ї вештався старий, сивий дід, видно сторож, і котрийсь з гостей його запитав:
— Діду! А чи видно звідси Дніпро?
— Було видно, тепер ні, — каже дід.
— А то ж чому тепер ні? — питають далі.
— Вежа отам була, — каже дід, — та її зруйнували…
А трохи згодом дідок сам озвався:
— Товаришечки, товаришечки! Йдіть, людоньки, спати. Зачиняємо. Випускаємо собак…
Мила несподіванка, всі здивовані… Друге здивування, коли гості побачили, що п'ятнадцяте місце в їх спальні, що здавалось зайвим, зовсім не зайве, а що на ньому спить та сама особа з вивітреним обличчям.
— Мушу, вибачте, спати з вами, — заявив той. — Нема місця. Ми закінчили цю віллу лише провізорично… Бракує засобів… — Всі прийняли це вибачення з приємністю. Люди розбиралися, вішали де хто міг своє убрання, стільців не було, вішаків не було, столиків не було. Кожний клав своє на своїй валізці, або і просто на підлозі… Говорили потиху про подорож, про весну, про останні вірші Тичини, про якогось орденоносця…
Андрій Мороз ліг дуже скоро, лежав горілиць, напівприкритий, мав заплющені очі, був блідий. Бич увійшов останнім і ліг останнім, зайняв останнє місце, вкрився майже з головою… Згасили велику, одну електричну лямпу, і влилася тьма… Троє великих вікон зарисувались в темноті і було зовсім тихо… І коли розвіялись перші відголоски мови, а очі звикли до темноти, знадвору стало чути собаче гавкання… Собаки гавкали в різних місцях, різними голосами… Іноді вони напівгавкали, напіввили… Під ці звуки гості поволі засипали.
Почався відпочинок. Сонце зійшло живо, так живо, як це воно вміє робити в цей час. В кущах ще безлистих гомоніло птаство. Якась симфонія звучала в тому свисті, у тих переливах, у тих окликах. Це не був гімн, це була радість соняшного променю, переведеного в звуки. Це був спів тих соків, що поставали в землі і поволі обертались в барву, звук і запах. Пристрасна, благословенна соняшна тиша над Дніпром, і хочеться підставити долоню, щоб допомогти сонцю зводитись над простором.
Те ж сонце облило будинок санаторії, цегляні мури барвисто горіли в його проміннях, чотирнадцять років стихії працювали над ними, від чого вони вкрились смугами різних барв, що звисали вділ, мов потороччя. Довкруги не було ще нічого викінченого, купи глини, цегли і вапна лежали в різних місцях, валялось розкидане знаряддя. Андрій Мороз хотів було знайти щось з того, що він тут бачив свого часу, але від того не лишилось ані єдиного маленького знаку. Все змінилось, все прийняло інший вигляд, навіть само місце. Здається, вся та будова якось знялася з колишнього місця і перенеслася на інше… На гірше, на брудніше, на убогіше…
Гості з столиці скоро довідалися, що житимуть вони тут не так, як їм подобається, а що вони матимуть тут певний режим. О сьомій вставання, о восьмій сніданок, о дев'ятій спільна гутірка, о десятій спільна прохідка, або лекція. О першій обід. О другій відпочинок, о четвертій спільні заняття, о п'ятій чай, о сьомій вечеря. При сніданку, при обіді, при вечері розмови. Крім того, гості довідалися, що протягом цього часу (це має тривати місяць) з Москви прибуде ще один гість, відомий професор літературознавець Воронін, що прочитає кілька лекцій на тему: "Пушкін і революція", "Бєлінський і його доба", "Ленін і Толстой", "Горькій і Коцюбинський".