— Їїїсти хочу! Їїїїсти! Ой, дайте їїїсти!.. — І це тривало постійно, кожної ночі, і не було тому ради.
І саме в такий час Бич вернувся з тієї "чортової гнилої Европи". Він довший час жив в Бадені біля Відня, у чистому, білому готелі з тінистими алеями каштанів з розцвілими магноліями, йому подавали "віденські ковбаски, віденські котлети, віденське пиво". А на вулицях вітрини барвисті, сяючі, багаті… І блискучі лімузини котяться, і пишні дами в пишних капелюхах… А вечорами ті прокляті саксафони і ті гнучкі талії, що вертяться на кругах. І до Бича при тому лізли всілякі думки, бо в очах його Харків, його рідний Харків з чергами, з общипаними Церобкопами… Ох, ті саксафони, саксафони, насаксафонять вони біди, бути біді, не минути біді…
І вернувшись, Бич покаявся перед партією, але в тому покаянні звучали нотки покаяння взагалі, перед самим собою, перед цілим світом. Він кається, бо йому так личить, це єдиний вихід віруючої людини, коли вона згрішить, коли чує нечисте сумління.
І Бич гасає по Харкову, він буває скрізь, він бачить все, він не може в цей час сидіти, або, як Мороз, замкнутися, або заніміти рибою. Ні. Не так його сотворено. Він бачить біду, намацальну біду, справжню біду. Вона влазить до його нервів, до його мозку, до тілець його крови. Ночами він чує ті тягучі "їїїсти", і від того його мозок туманиться і, здається, він зірветься і на весь світ крикне: Люди! Схаменіться! Що ви робите? То ж ми хотіли не того!
В середині літа Андрій Мороз поїхав на Кавказ, у повітрі пахло новими арештами, Бич надто носився по місті, всі стали надто мовчазними, або надто балакучими. Почали говорити про якісь там котлетки, не то котячі, не то дитячі. Ранками містом їхала валка возів, що підбирала трупи, і все те звозили кудись там…
І так тягнулось літо, осінь, зима, весна і знов літо, і знов осінь, і знов зима. Містом день-денно, ніч-нічно йшли машини, одні підбирали трупів, інші півтрупів. В повітрі понесло трупним диханням… На весні тридцять третього року в будинку письменників на розі вулиць Авіяції і Письменників, лишилось дуже мало письменників. Всіх їх вихапав "чорний ворон", чорними ночами. Ольга Морозова пережила безліч тривожних ночей і вже не тішилася ані тим своїм мешканням, ані тими меблями, з приємністю згадувала колишню свою ванну із залізком для прасування замість кухні. Андрій переважно їздив, а коли бував дома, замикався і писав, а коли хто хотів його бачити, Ольга завжди казала: нема дома. І нарешті двадцять четвертого січня до Харкова прибув з Москви чоловік з назвою Постишев…
А в кінці березня нарком освіти М. О. Скрипник закликав до себе Бича. Останній був ще подібний на людину, але його єство вже було розжерте страшною язвою, що сиділа в його душі. Очі горіли огнем сухітника, пальці були тонкі, білі, загострені…
— Сідайте і мовчіть, — казав Микола Олексійович, подаючи Бичеві стілець і кисет з тютюном. — Знаєте чого я вас покликав? — Бич нічого не відповів. — Я вас покликав, — казав той, — щоб вам сказати, що нас усіх ліквідують… І вас, і мене, і всю ту нашу так звану владу… І всю Україну. Лік-ві-дууують! Зрозуміли? Плян!
Бич сидів, ліва його брова дриґала, очі горіли, кисет з тютюном лежав перед ним на столі, він не курив.
— Ну, і що ж? — казав він. — Ну, і що ж? Нічого. Старший братик. Москва, матушка радімая. Шах і мат… — А помовчавши, додав: — Як можете, Бичу, їдьте на села, придивіться і напишіть. І назвіть свій твір "Окаянна епоха". До речі, наш новий шеф заповів, що для решти письменників десь там на Дніпрі біля Канева розкішну санаторію побудовано, тринадцять кращих їдуть туди, відпочинуть, мовляв, і почнуть писати нову епоху… Коли б мені так двадцять років назад хто сказав: Миколо Олексійовичу! Прокленете самого себе. Я б роздер його на шматки… Так чортячо вірилось в те паскудне діло. А оце недавно голодна баба мені сказала: як можете любити людство майбутнього, коли так ненавидите людство сучасного. Логіка. Дійшли до тридцять третього, а куди далі дійдемо? Логіка ж лишається. Саме сьогодні та ґориля підносить мені список: 300 самих професорів. З мого наркомату 947 осіб, переважно учителів. З кооперації 2,000. Ви розумієте? Та ви їдьте, а як вернетесь, зайдіть знову до мене.
— А як я не поїду, — каже Бич.
— Ні, ви поїдете, ви внесені до списка, і я хочу, щоб ви їхали…
З початком квітня така група письменників в числі чотирнадцяти, дійсно виїхала до санаторії. Наперед в домі письменників відбувся бенкет. Столи гнулись від їжі, пили вино, грала оркестра, говорили промови. Виступав сам Постишев, він казав: "Перед вами нові почесні завдання, допомогти нам викорінити на цій землі дух провінціялізму, що міститься в понятті українського буржуазного націоналізму. Велика культура, яку створив російський народ, мусить стати культурою всіх нас. Розгромивши спротив куркуля, перевівши колективізацію на всі сто процентів, нашим черговим завданням є розгромити силу культурного спротиву українського антирадянського націоналізму. В цьому дусі мусять бути написані ваші майбутні твори".
Письменників везено до санаторії у зовсім окремому вагоні. Не радили виходити на станціях. Не виглядати з вікон. Хтось сказав, що вздовж залізниці багато живих і мертвих трупів. Вони підповзають до потягів і простягають руки. На станціях їх також повно. Інколи до вагонів вривається сморід трупів.
Письменники сиділи на своїх місцях, ніби приковані за ногу, здебільша мовчали, читали, курили. Між ними мовчав, читав і курив (він тепер також курить) Андрій Мороз. Бич сидів коло нього і, не вважаючи на "побажання" не визирати у вікно, він весь час туди дивився. Інколи він одвертався від вікна, бачив кістяки в лахмітті, і не міг на них дивитися. Їхали через Полтаву, Пирятин, Золотоношу. Через Канів їхали возами при смерку, до санаторії добрались уночі.
Під'їжджаючи до цих місць, Андрій багато переживав, але нічим того не виявляв. Санаторія відбудована з колишньої лісничівки Демідова. Проект її відбудови подав ще Іван Мороз, але відбудовували її вже без нього. Андрій був здивований, що весь той будинок, що був зовсім у лісі з прекрасною смерековою алеєю, тепер стоїть майже на голому місці. Ліс ще частинно лишився, але він відступив значно вниз і зовсім змінився. Де ділись його столітні дуби, його, товстюіці липи, тепер це скорше кущі, зарослі. Дивно виглядала і сама санаторія. Її зовнішні стіни руді, спасмужені дощами, дах латаний дошками, бляхою, двері й вікна нефарбовані. Такі ж і сходи, і меблі в середині. Кімнати просторі, вікна високі, стіни білені вапном, на стінах портрети Сталіна, Леніна, Дзержинського, Горького. В головній кімнаті, що править за їдальню, на передній стіні плякат з написом: "Письменник — інженер людських душ. Сталін". Сильно пахне вапном, вогкістю і лісом, що саме прокидається до життя.