Гості прийняли цю програму з ентузіязмом. Вже з першого дня почалася розмова на тему, "якою має бути українська література". Розмовою керував добродій з вивітреним обличчям. Властиво всі мовчали, а говорив він сам. Говорив формою розмови, іноді жартував. Сказав, що українська література мала виконати велике завдання, але вона його не виконала. Чому? А тому, бо вона мало радянська. Поперше, вона мусить стати цілком радянською, тобто всенародньою. Подруге час вже перестати скиглити, що у нас, мовляв, все не так, як у людей. Ні. У нас не так, як у людей, бо у нас краще. Ми передова країна світу. Ми перші показали світові, що це таке соціялізм на практиці. Ми досягли нечуваних успіхів в колективізації, індустріялізації, будівництві, господарстві, культурі. Нам нема чого учитись в інших. Навпаки. Інші прийдуть і будуть вчитись у нас. Мусимо знати, що життя у нас найкраще, найбагатше, найкультурніше. Це має бути всім нам зрозумілим, і ніхто тут не сміє нічого перечити, — казав добродій з вивітреним обличчям…
Всі слухають те оповідання уважно, кожний по-своєму. Хто повільно мішає чай, хто щось жує, хто нотує в нотатнику. Бич сидить на самому краю стола, схилив голову, смуга волосся вороним крилом звисає над лобом, впер погляд у чашку з чаєм і напружено думає. Майже видно, як під шкурою його напруженого чола ходять думки, і можна з певністю сказати, що він не слухає і не чує добродія з вивітреним обличчям. А Мороз сидить рівно, майже байдуже. Нічого, мовляв, не сталося. Крає свіжий хліб, маже його маслом, їсть і запиває чаєм. А коли все скінчилося, і коли добродій з вивітреним обличчям своє зробив, Мороз встав і "від імени всіх присутніх товаришів" висловив подяку за точне, ясне, конкретне визначення напрямних для української літератури. Усі заплескали, всі вдоволені, один Бич поглянув на Мороза поглядом докору.
Вийшли на двір, на сонце. Розбрелись у різні місця побіля будинку. Пішов і Бич отуди, де стоїть буда з бляшаним димарцем і де напевно живе отой вчорашній дідок. Бич любить всіляких дідків — щось невинне, добряче, безпосереднє. Бич не помилився. Дідок дійсно там мешкає і сидить на обрізку колоди з чимсь, схожим на люльку, в зубах.
— Добрий день, діду! — каже Бич.
— Добрий день, — озвався той байдуже.
— Про що так думаєте? — питає Бич.
— А! — відповів дід одним звуком.
— Весна буде, га? — не вгаває Бич.
— Буде! — каже дід.
— Чого так журитесь? — питає далі Бич.
— Га?
— Чого так журитесь, питаю?
— Та загризли он! — каже враз дід і підняв на Бича очі.
— Кого загризли? — цікавиться Бич.
— Та кого… Маємо он там помийницю… Так народ туди притьмом суне… Та мало суне — дохне там… Вийдеш ото ранком, а двоє-троє й лежить… Надоїло воно ото… Тягай і тягай ті трупи… Так ото собак завели… Тепер того не підійдеш… Загризуть…
— А чого ж, діду, той народ суне до тієї помийниці? — питає знову Бич. Дід глянув на нього з докором.
— Ех! — відмахнувся досадно рукою. — Ума спитуєш. Ви писателі? — запитав він Бича.
— Так, — каже Бич.
— Так от і напишіть по начальству: он у Ліпляві жінок забрали… Дітей, кажуть, поїли. Отак і пиши: дітей! А вчора так собаки дівчинку загризли. Хотіла до помийниці… От воно як… — І дід понуро одвернувся, потягнув з люльки і поволі сплюнув собі на пазуху.
Микола Бич, здається, має, що шукав. Торкнувся пучками своїх пальців. У його очах біль. Живий, голий біль. Йому тісно і ніяково. У голові рояться думки.
— Ну, а як ви на те дивитесь? — питає знову діда. Дід нервово засовався і враз згорнувся равликом. А потім несподівано викрикнув:
— Відчепіться від мене! Я вас не знаю, ви мене не знаєте! Я сліпий і глухий! Ідіть собі! Чого нас мучите? — І після цього дід одвернувся.
Бич лишив буду і відійшов набік. Хотів трохи побути на самоті, але не міг цього зробити. До нього скоро підійшли інші… Молодий поет Капустенко. Хотів запитати Бича, що той тепер пише. Але Бич лише посміхнувся поблажливо і відповів:
— Чи ви не хотіли б часом шоколяду? — Молодий поет робить великі очі. Не розуміє.
— Ні, ні, — каже він. — Шоколяду? Чому шоколяду? Ха-ха-ха! Що ви, що ви! А я написав вірш, — каже молодий поет захоплено.
— Вірш? О! Це дуже гарно, — каже Бич.
— Про Сталіна, — хвалиться далі поет.
— Браво! — каже Бич. — Браво! Тема хороша!
— Дозволите прочитати?
— О, ні! У мене розболівся, знаєте, живіт. Не можу слухати віршів. Іншим разом. Іншим разом, товаришу. Знаєте, іноді так буває: нічого не хочеться чути, хіба що журавлів. Дивіться, дивіться! Он летять. Чуєте? Курликають! Мабуть з вирію… А все таки небо чудове! Дивіться, які хмарини! Чудові, чудові!
Молодий поет здивований. Бич скоро лишає його і йде до лісу.
Гості з Харкова відпочивають, слухають лекції, ходять три рази денно їсти, бувають у радгоспі, їм показують корів, свиней, курей, оповідають скільки котра дає породу, які клопоти з ними мають, як ними піклуються. Інколи гості просто гуляють… Там далі, нижче ще є ліс — дуб, граб, липа. Ліс ще чорний, по ярах ще лежить крига, лише бруньки берези та липи починають набрякати та місцями на сонці витикаються проліски.
І гості ходять, милуються, вдихають запахи, насолоджуються буттям. Не йдуть лише туди далі, де видніються "мальовничі українські села з білими хатками" і не тільки тому, що їм "не радять", але й тому, що там нема куди дивитись. Усі знають: там смерть! Зараз он за тією межею.
А Бич кривавиться. Не спить, не їсть, очі запали. Мороз спостерігає за ним, розуміє його. І по всьому видно, що Бич хотів би з ним говорити. Йому здається, що це єдина тут свідома людина. Але той, ніби навмисне, недоступний, він щось читає, видно Данте. Але одного разу вони зустрілися. Йшли лісом, низом, зовсім самі. Бич, між іншим, щоб відвести розмову на віддаленішу тему, почав говорити про причини появи "Божественної комедії". Він не погоджується з думкою, що це був випадок, просто вияв поетичного надхнення. То були часи впертих змагань двох влад — світської і духовної, а разом тоді точились безконечні чвари за християнські доґми в лоні самої церкви. Мороз з цього приводу висловлюється обережно, але його відвага з кожним словом збільшується. На його думку, поява тієї поеми, значила вислів невдоволення. Данте, у своєму вигнанні, звільнений від пут умовностей, бачив речі і явища згори, відчував їх міру, і вирішив спробувати вияснити деякі "великі божеські ідеали" у формі комедії, дійства, яку згодом Петрарка називає "Божественною". Заразившись "божеськими", а інколи і звичайними "ідеалами", людина дуже легко втрачає почуття міри. До слова приходить фанатизм. Фанатизм більше жадає, ніж сам може дати. Люди з вузькими, але твердими душами, намагаються опанувати широким змістом. У мініятюрні форми люди намагаються втиснути ґрандіозний зміст, це їм, розуміється, не виходить, вдаються до насильства, псують, і форму, і зміст і замість Добра чинять Зло. Це і є тема Дантового твору.