Тому, коли вбігла Катря із своєю бурхливою радістю, не знайшла на ню , відгуку в стомленій душі.
> — Мамо!.. Тарасик!.. Ану, Тарасик!.. Ой, божечку ж, як чудно!..
Мати повільним рухом сторонить Катрю з дороги й вимученим голосом говорить:
— Ну, нічого, нічого... іди, бався...
Катря трохи охолола.
— Мамо! Тарасик "сороки" вміє! Сам!.. Ану, Тарасику — прокажи!
Мале знов і знов лізе у ротик пальчиком: "Ока... она..." Катря повними захоплення очима дивиться на матір, а мати з сумною усмішкою на них обох.
— Любий, любий, — гладить малого по голівці.
— Але ж сам, мамусю! Сам! Я їй-бо не вчила!
— Що ж — прийшло уремия. І ти колись не вміла говорити. Ну, йди, йди... бався...
Велика втома чулася в рухах і голосі женщини. От уже їх тройко, четверте під серцем ворушиться, а далі хіба взнаєш? Може, буде й п’яте й шосте... А здоров’я нема... А бідність така, що рук нема за що зачепити. І сірим, безрадісним вбачається завтрашній день.
Дядько Григорій теж ходить задумливий, а з дум тих нічого толку нема. Зарізав Копій начисто. А ще ж, видимо, він і не скінчив, мабуть, іще навідається.
Що ж його тоді робити? І метлався Григорій думками туди й сюди, розкидав розумом і нічого не виходило.
Порадитися б, але з ким? Жінчина порада відома наперед. Із тестем якось... не розговоришся. От хіба батько.
Батько! І постать рослого, з гордим з-під густих брів поглядом чоловіка ставала перед очима Григорія.
Дід Іван! Багато в Кирилівці було дідів. Багато серед них Іванами звалися, але все ж, коли хто скаже "дід Іван", то всяке вже знає, про кого йде річ.
Бував у бувальцях дід Іван. Потиху говіркували люди, що був він і в гайдамаках, Умань палив разом із Залізняком.
Тепер це був усім відомий і всіма поважний дід Іван, до якого не один ходив за порадою й поміччю в многотрудному селянському життю. Поважали діда Івана й у дворі, знав кого, казали, навіть сам пан.
Дядько Григорій наче трохи гордився, що в нього такий батько. Зосталося щось навіть від дитячого страху перед цією високою людиною, що робить завжди все до діла, говорить до діла, радить до діла.
І тому тепер, заплутавшися у власних думках, мов за якір спасіння ухопився дядько Григорій за гадку — піти й засягнути поради у батька.
Правда, коли пробував роздуматися й підійти до того критично, то неначе нічого не виходило.
— Ну що можуть батько сказати? Що тут порадиш? Корови нема, на корову ніхто^не дасть, а що ж більше? Копія вбити? Так я це й сам знаю.
Але все ж рішив у найближчу неділю піти до батька.
V
Дід Іван, очевидно, чув уже про нещастя сина, очевидно, думав над тим, очевидно, знав, що син прийде за порадою.
Знав і дядько Григорій, що батькові давно вже донесено про останній Копіїв прихід. Знали вони обоє й те, що кожний з них то все знає, а між тим розмова у них була більш-менш така.
— Здорові були, тату, — тихим і якимсь поштивим голосом обізвався дядько Григорій, переступивши поріг.
Дід сидів коло столу й читав Біблію. Одна з дочок — вони хоч були заміжні усі, але приходили господарювати до батька — кінчала вимітати сіни.
— А-а! Се ти, Грицю? Здоров, здоров.
Дядько Григорій поцілував діда в руку, але не сідав, дожидаючи позволения.
— Сідай, гостем будеш. Як там у вас — усі живі-здорові?
— Та хвалити Бога... помаленьку.
— А хліб як у вас?
— Озиме, сказать, не дуже, ну а ярина нічого. Як Бог позволить ізняти, то може кой-як продержимося до нового.
— А панське як?
Дядько Григорій тільки махнув рукою, що мало означати — чорт не візьме.
Трохи мовчанки. За вікном цвірінькають горобці. Дід голосно трьома наворотами позіхає.
— Був оце в мене захожий/юловічок один. З Волиня. Розказував, як там у них Наполівона зустрічали. Його вармія, каже, тільки крилом зачепила наш повіт, а й то, каже, аж сум брав дивитися скільки того салдата йшло! Аж земля гула, каже! Народові було дуже сутужно. Постої, підводи — прямо замучили, каже. Кури, гуси, вівці, воли, корови — все пішло. Ше хранцуз, каже, нічого, ну німець — не дай Бог!.. Були там, каже оті... як їх, дай Бог пам’ять... Саксонія! Саксонія — бач! Так ті, каже, що були б уже тобі сукини сини, так більше й нікуди. То що відніме у чоловіка скотину, заріже, з’їсть — ну нехай. На те війна — без шкоди не обійдешся. А то ж таке стерво, що портить, назнарошне портить. Візьме, заріже свиню — й кине на дорозі. Або муку по вітру розвіє. А вже що людей били, каже, так і нехай їм ураг!
Дід не курив люльки, а трохи вживав табаки до носу. Зажив і тепер.
— Так як почалося, каже! Руське начальство присоглашає до себе — йдіть, каже, до нас. А Наполівон до себе. "Хто, каже, набере й приведе мені полк, той буде полковником. А хто два — буде генералом"... І-і-і, каже, як заворушилася ляшня! І наш, каже, пан грах Тарновськийгнабрав полк і повів до Наполівона. З нашого ж брата сіряка й набрав, шляхтюків мало було. Та як пішли, каже, на Москву, так мало хто вернувся. От де натерпілися люди!.. Козаки, каже, як гнали з Москви, так не давали ніде й попоїсти. У грахва відбили обоз, кухню, поварів усіх, так що довелося й грахвові трохи поголодувати. Раз, каже, якось ніби одстали од нас казаки, так ми заходилися варить куліш. Там і куліш — сама вода та пшонця трошки. І грах підійшов до нас, дали ми й йому. Дивимося —їсть, аж за вухами лящить. "Нігди, каже, такєй смочней страви нє ядл", ха-ха" ха!..
Дід весело розсміявся. Григорій слухав з гречності, але туга не сходила з його обличчя. І хоч се було неввічливо, але скориставши з павзи, рішив повернути розмову сам.
— Я, тату, до вас...
— Та бачу, що не до сусіди. А що тобі такого?
— Та ви може чули, як мене скалічив Копій?
— Чув дещо від людей, ну достеменно не знаю, в чому річ.
Дядько Григорій скрипнув зубами.
— Ну, щастя його, що мене не було дома!
— А я думаю,^ що це щастя твоє, що тебе не було дома. Так, так... Погане діло, що й казать.
-1 я вже не знаю, що й робити. Сидіти у хаті, дожидати, поки він ще раз прийде та вбити його, як собаку? Чи самому тікати — так куди ж його тікати?
— Та тікати нікуди. Тепер же у тебе тройко дітей, до мене сюди не влізеш. А на свою хату хіба ж тепер здобудешся?
І це дядько Григорій знав. І виходило, що нічого нового дід Іван не сказав, і даремне бив ноги Грицько з Моринець до Кирилівки.