Десь узявся комар. Дризчав і вибирав місце. Вибрав ніжну рожевеньку щічку. Сів, розставив як вигідніше ноги — приготувався поласувати. Помацав-помацав жалом і вштрихнув його в м’якеньке тільце. Дитина скрикнула від болю й прокинулася.
Деякий час мале мовчало, розглядалося наче. Потім почало пхикати. Спочатку тихенько, потім дужче, дужче...
Мати чує, але не сміє підійти — лановий близько. Зрештою — нехай попхенькає, лучче буде спати. Та ще йшло сяк-так, поки було молоко. А далі — з чого воно й сама не знала — почало молоко пропадати. Все менше, менше, а потім і зовсім пропало. Спочатку в одній груди, а потім і в другій. То кричить бідна дитина, аж осипне, аж посиніє. Матері сердце мов ножем крається — а що зробиш?
— Кричи, хоч трісни — що я тобі дам? Хіба крові вточу? Так і крові з оцих грудей не доріжешся.
А потім кине серп і біжить, біжить... Обтулить дитя та плаче-плаче. Візьметься до глечика з молоком, а воно скисло. І знає, що недобре дитині давати кислого молока, що від того дитя боліє, а часом і вмирає, а що поробиш? І капають солоні сльози в глечик, а лановий уже кричить:
— Гей, баби, баби, баби, баби!.. Повертайсь! Повертайсь! — і ляскає пугою.
Візьме дитя Катерина, піде по жінках — чи не змилостивиться яка, чи не
погодує дитину. А в кожної своє. Ну як його просити — одірвати од свого, а моєму дай?
Один раз робила на полі жінка, що молока у неї було багато. Тоді було добре Катерині — ставало й для Тарасика. А потім узяли ту жінку до двору.
Та все ж сяк-так ішло, поки корова в хаті була. А то сталося таке, що й корови позбавились. Це Копій вже. Він не переставав час від часу навідуватись. По дві, по три — забрав усіх овечат, що їх і усіх було там дванадцятерко. Забирав і з хати що попадеться, а нарешті прийшов і забрав корову.
В ногах валялася Катерина, благала:
— У мене ж дітей троє... У мене ж мале... Що ж я без корови робитиму? —ридала й обіймала Копієві ноги.
Але Копій не змилостивився й корову забрав. Навіть товариші просили, щоб не сиротив сім’ю, не обіжав малих дітей, але на Копія щось найшло.
Він почав люто лаятися, потім вихопив ножа й загнав його з розмаху в
стіл.
— Бачите? Ото й кожному з вас буде, хто стане в мої діла мішатися. Так ножакою й шарну!
Щастя, що не було дядька Григорія вдома. Він був тиха людина, але коли доходило до краю, міг забути все й голіруч кинутися на напасника.
Сумно стало в хаті, коли пішли розбишаки, а на воротях востаннє почулося мукання корови. У Катерини вже й сліз не було, сиділа з сухими очима й тільки щось зрідка шепотіла, тремтячи білими устами.
Катря забилася в куток і плакала рясно-рясно. І лише малий Тарасик спить собі у колисці та нічого не знає.
IV
Тарасик усе з Катрею, бо матері ніколи. Катря й годує, Катря й бавить, Катря й присипляє. Деякі колисанки чула — всі їх виводить своїм тоненьким голосочком над колискою. Забавляє, як уміє. Робить "тосі".
Тосі, тосі, тосі!
А свині в горосі!
Нема кому виганяти —Хіба би Явдосі.
І плеще малими рученятами дитини. А воно сміється.
Або бере Тарасикову голівоньку в руки і, перекидаючи з одної долоні до другої, приспівує:
Печу, печу хлібець!
Панам на вобідець!
Печу, печу бабку Всаджу на лопатку!
Шусть у піч!
Шусть у піч!
Шусть у піч!
Катря почула перше слово, Катря вчила дальших. А коли мале вперше проказало оту віковічну "сороку", то це ж була ціла подія! Сталося це так. Одного погідного дня бавила Катря хлопця на призьбі. Матері нездужалося щось й на панщину не пішла. Журилася, що "залеглих днів" не убавляється, а прибавляється.
Надворі було дуже гарно. Тихо так. Микита майструє собі щось там під повіткою. Шпаки, чудернацька ота птиця, передражнюють всіх і вся: то загавкає, як пес, то заскрипить, як ото ворота чоловік одчиняє уранці, то, мов соловей, затьохкає або затуркоче, як горлиця, зарохкає жабою.
Катря показує малому:
— Он-он де шпаки! Дивись! Аж четверо! — а воно не знає куди й дивитися. Та он туди дивися! Та не туди, а куди я пальцем показую! — а мале
таращить очі в простір небесний.
— Ах, яке ж ти й дурне ще!.. Ах, яке ж ти й дурнесеньке!.. — і тормошить братика, і кидає його з руки на руку, а воно регочеться.
— Ану давай сороки! Ану давай сороки!
Бере малу рученьку, злегка ніби плює на долоньку, потім водить пальцем по тій долонці й приговорює:
Сорока, ворона!
На припічку сиділа Діткам кашку варила.
Бере пальчики по черзі, починаючи з мізинчика:
Цьому дала!
Оцьому дала!
Оцьому дала.
Оцьому дала.
Коли доходить діло до великого, бере його міцніше й починає теліпати:
А цьому не дала,^
Бо сей бецман.
Він дров не рубав,
У печі не палив,
Діткам каші не варив.
І нарешті, одразу підіймаючи обидві руки на голову:
— Фур-р-р!.. Полеті-ів, куди схотів.
Багато сот літ, мабуть, пройшло, як якась геніальна мати або отака сестра вигадали цю безсмертну "сороку". Міліони дітей переживали її, як першу поетичну радість — і довго ще, мабуть, "сорока" не вмре, живучи на радість дітворі.
Тарасик сміявся. І від того, що взагалі було радісно, і від того, що сестра трошки лоскотала долоню.
Сміялася й Катря, бо їй чудно було дивитися, як регоче мале. Аж закочується!
— Ану сам! Ану сам! — в жарти каже Катря.
Тарасик помусолив пальчика, потім почав незграбно водити ним по долоньці, приговорюючи:
— Ока... она... пліпцю... іділя... касі... івіля...
Катря аж завмерла від несподіванки й від якогось безмежного щастя. Аж дух у ній затявся.
— Як-як, Тарасику? Ану ще!.. Анучце разочок!
Воно знов узяло пальчика до рота, помусолило-помусолило й водить по долонці:
— Ока... она... пліпцю... іділа... касі... івіля...
Катря заплескала в долоні, підхопила малого, придавила черевце йому в захопленню і побігла, кричучи:
— Мамо!.. Мамо!.. Сороку!.. Послухайте!! Мамо!
Мати ледве ходить по хаті. Гірко їй на душі. Для того, щоб бути доброю хазяйкою, треба залізного здоров’я, а його нема. І береться за все Катерина —а виконати не завжди може.
— Задеришка єсть, а мочишки нема, — сміється, було, дядько Григорій із своєї жінки.
От і зараз. їй би лежати, бо що раз нездужиться, а друге — непорожня І ходить, а вона от вештається. В хаті нестатки, корова пропала, попереду повна безнадійність — і гіркі думи гризуть Катерину.