І запорожець технічно поводив рукою; в тім русі чувся давній навик.
— Поведи отак-о — і відіб’єш його списа убік, а він сам, голубчик, так і вскочить тобі в руки. От ти тоді й втешеш шаблюкою йому голову!
А в другому кутку дід Гречаний оповідає про початки, про самісінькі початки гайдамаччини. Він сам родом з-під Мотронинського отого монастиря, так він знає.
Каже, що на початках тільки троє їх прийшло з Січі, первісних організаторів: це Лусконіг, Шелест і Дем’ян Гнида. Прийшли до Мотронинського монастиря ніби "на поклоненіє".
І так собі нарід наче нікчемний, вахлаї такі... Ото ходять, було, похилившися, смиренно говорять... Нікому і в думку не спада!..
— Коли трохи згодом пішов Гнида у Лебединський монастир, Лусконіг у Мошенський, а Шелест зостався у Мотронинському. Та все скуповує жупани, штани, шапки, чоботи, ратища замовляє робити. Люди, було, й питаються: навіщо це? То він каже: це я, каже, подам у Січ гостинця. Бо там народ, каже, прибуває, а за одежу трудно. Аж потім показалося, навіщо він це робив, як одразу узброїв і одяг двісті чоловік.
І пішли оповідання. Усі ж це серця билися колись живою надією визволення рідного краю з-під панівної неволі. З якою радістю, з якою вірою йшли в повстання! Чотири брати були — всі йшли з хати. Батько сам ішов і синів брав!
І от так скоро, так тяжко довелося розчаруватися. Повна невдача! Повна руїна всіх надій! Хто згинув у бою, хто наложив головою у Кодненській буцегарні, хто пішов міряти далеку тайгу сибірську... А хто й врятувався, то не на радість. Затягався знов у кріпацьке ярмо, ліз у віковічний хомут. "За що ж боролись ми з ляхами?" — звучало у кожнім тім серці, й стогнало воно, те серце, за скалічену власну долю, за мучеників товаришів, за чорний шлях, простелений навіки перед народом.
— А що ж із Шелестом сталося? — запитав хтось діда Гречаного.
— А те, мабуть, що й з усіма. Як зайшов я вперше до Монастирища, а там же ото ями глибокі й три хрести ще стояли. Стою я й думаю: що ж то за ями й над ким то хрести? Коли йде старий чоловік. Я поздоровкався й питаю.
— А що то за ями такі й що то за хрести?
— А ти хіба не тутешній?
— Ні, кажу. Я з чигиринських сторін.
— Ото ж ваші чигиринські гайдамаки й лежать тут. Порубано їх аж дев’ять сот. Та як навалили землею, так кров із ями свистіла вгору заввишки з чоловіка. А хрести — то їхні ватажки лежать. Там порозстрілювано Шелеста, Лусконога й Гниду.
...Тихо стало в дідовій хаті. Каганець ледве блимав — ніхто ж за ним не стежив. Зітхнув старий Палюх і обізвався.
— Нарікаєте на Запоріжжя... А хто ж вас усіх ватажків дав, як не воно?
Вже ніхто нічого не відповів. Та й сиділи не довго: пізня вже година, пора й
розходитись.
XXXVI
Вийшовши від діда, Тарас був у якомусь особливому настрої. За один цей вечір він мов виріс на кілька років.
Батько тримав Тараса за руку. Сонна вулиця дихала осіннім настроєм, ноги чалапкали в рідкому болоті.
Нараз хлопець якось не по-дитячому запитав батька.
— Тату! А якби знова вернулася гайдамаччина — ви пішли б у гайдамаки?
Було темно й Тарас не міг бачити, якими очима поглянув на сина батько.
— А чого це тобі таке в голову прийшло? Гайдамакам мабуть уже не вертатися, сину.
— А якби? Пішли б, тату?
— Ні, сину... Мабуть, не пішов би.
Тарас аж зупинився. Як?.. Батько?.. І не пішов би?..
— Тату!.. Як же це?.. А чому?..
— А вас куди б я дівав? І тебе, і Орину, і сліпу Марію. Я потім...
Батько не договорив і замовк. І довго мовчав. Мовчав і Тарас. І не були то батько і син малий, а було то два сини гнобленого народу, що говорять про долю свого народу.
— А потім... зневірилися ми... Де ж таки — стільки літ... Підіймався Хмельницький. Ба — навіть перед Хмельницьким підіймалися люди, і от до самої гайдамаччини пожар не гасне, а що з того?.. А свободи як не було, так і нема. Та, мабуть, і не буде ніколи. Як же ж його йти ще в одно повстання, коли нема віри? Віри нема — розумієш?
Видимо, не раз думав дядько Григорій про повернення гайдамаччини. Видимо, всі вони думали, дядьки Григорії...
— Як його йти, не вірячи? То тільки один був такий, що не вірив, а все ж пішов. Ради честі самої! Щоб ніхто не смів сказати, а де ти був, як ми на смерть ішли? Усе кинув, а кидати було що. Перва особа! Мало не полковник. Маєток мав, міг жити добре, багато. І от усе кинув, усе потоптав — і пішов на перший же поклик.
Григорій забув, що перед ним хлопець, дитина, яка може навіть і не зрозуміти, що їй говорять — і звірявся. Звірявся з усіх своїх таємних дум серед неспаної ночі, з усього того, що тривожило, й радувало, й бадьорило хлопську душу.
То ж були люди!.. Не оглядалися, чи йде хто за ними. Залізняк, як розпочинав, то мав усього вісімнадцять чоловік під собою. Але як трусонув —ого!.. Одразу почули панки, чим це пахне, й давай тікати! Хто в Білу Церкву, хто до Лисянки, а найбільше до Гуманя.
— А в Гумані був Гонта. Він командував надвірною кіннотою. Щитався сотник, але силу мав більше якого полковника. Його сам Потоцький знав і жалував: і село йому подарував, і так багато давав подарунків. Другий на місці Гонти продав би й душу за оту панську ласку. Ох, скільки вона у нас народу з’їла ота панська ласка! Мабуть, дуже вже вона солодка, що наші люди за неї
й душу продають.
— Але Гонта був не з таких. І мабуть ляхи це бачили, бо от коли зачув губернатор Младанович, що йде Залізняк, то він звелів Гонті присягнути на вірність Польщі і тільки після того випустив Гонту проти Залізняка.
— А Залізняк уже взяв Смілу, взяв Лисянку, підійшов до Соколівки. І Гонта підійшов до Соколівки. Один виїхав наперед свого війська, а другий наперед свого війська. І погомоніли...
— Які вже слова найшов Залізняк для Гонти — трудно сказати. Але, мабуть, єсть такі слова на світі, що душу всю перевертають. І, мабуть, знав їх.Залізняк, бо Гонта з начальника надвірної кінноти став вождем гайдамацьким. Кинув свою долю у всенародну гущу. Що громаді, те й бабі. І не тому, що сподівався великого блага, що думав про великі успіхи. Бачив, бачив він орлиним своїм оком, що гайдамацтво не Хмельнищина! Знав, що коли Хмельнищина, рух всенародній, не змогла повалити панів, то вже гайдамаччині й пнутися нічого. Бачив він, бачив, сокіл, а все ж пішов!.. Пішов, сердега, пішов...